Правостороння приглухуватість 4 ступеня

Віра Михайлівна Кускова, м. Покров, Україна

Як каже наш професор, є дві професії, представники яких ніколи не повинні відкрито висловлювати свою думку про роботу колег, тим більше, якщо вона є суб’єктивно негативною. Це – лікарі та педагоги. Серед медиків, як і серед багатьох інших фахівців, існує немислима заздрість один до одного. Часом вони відверто очорнюють своїх колег перед хворими неприємними словами. Але це не додає їм честі. Якщо є думка про роботу колег, краще обговорити це тет – а – тет, а не публічно ображати своїх колег.

Я хочу написати про чудового лікаря — Вагіфа Мамедовича Рахманова і розвіяти всі міфи про нібито неправильний, «шарлатанський» метод лікування. Нехай мою історію одужання приймає, хто, як хоче, чи радіє, чи заздрить… Але я думаю, що всі ми нормальні люди, і тільки гора з горою не сходяться.

У дитинстві я росла хворобливою дитиною — постійні ангіни, застуди, запалення легень. Але чула та розмовляла я нормально.
У 1982 році, коли мені було 13 років, я сама раптом помітила, що стала гірше чути. Спочатку зникла чутність шепоту, потім і звичайну розмову не завжди могла зрозуміти. Батьки спочатку думали, що я вдаю з себе поганочуючу. Одного дня мені все набридло, і я з татом пішла до ЛОР-лікаря. Страшний діагноз, як грім серед ясного неба: Правостороння приглухуватість 4 ступеня (залишки слуху) — і все. Лікарі сказали, що цей діагноз ніде не лікується і потрібно берегти друге вухо, щоб не залишитися зовсім глухою. Але як його берегти, якщо з кожною аудіограмою слух катастрофічно падав і на лівому вусі.

Причину моєї хвороби так і не змогли визначити. Імовірно — побічна дія антибіотиків. Мама плакала вдень і вночі. Обласні лікарні, «бабки» та «діди» жодного результату не давали. Місцевий лікар, який бачив все це, не витримав і підказав мамі адресу однієї жінки, яка лікувала свого сина у обласному центрі, у професора Рахманова. Після приїзду до Дніпра ми були шоковані: о 8 годині ранку були двадцяті в черзі і за годину за нами вже була черга вдвічі більша.

О другій половині дня дійшла черга до нас. Лікар прийняв, але сказав, що черга до нього на лікування розписана на 2 роки вперед, і в мене ще не такий важкий випадок, адже я трохи чую і розмовляю нормально. Батьки записалися в чергу і пішов відлік важких двох років. За цей час слух на лівому «здоровому вусі» падав з кожним днем. У школі чути вчителя я могла лише з першої парти (але у школі не люблять перші парти). Однокласники почали дражнити мене «глухою тетерею», спеціально щось тихо говорили, а потім сміялися через те, що я не почула. Подружки перестали зі мною дружити, тому що я то не почую їх, то неправильно зрозумію. Зі мною було соромно дружити, мені пішов чотирнадцятий рік, коли дівчата та хлопці вже почали зустрічатися між собою, а в мене навіть подруг справжніх не було. На дискотеки я не ходила, бо серед гучної музики не чула розмов подруг. Як утримати зниження слуху, не знав ніхто. Не допомагали ні ліки, ні фізпроцедури.

Нарешті, у 1984 році, ми потрапили на лікування до лікаря В.М. Рахманова. Я вже мала неврозоподібний стан на тлі нейросенсорного дефекту слуху. Ми з татом жили на квартирі, яку зняли на час лікування, і щодня їздили до лікарні. Більшість часу я проводила на самоті, постійно пред’являла численні скарги, була нервовою, дратівливою.

Вже після першого етапа лікування у мене відновився слух у лівому «здоровому» вусі, я вже могла відгукнутися, коли мене хтось кликав. Аудіограму проводити стало важко, тому що ліве вухо «переслуховувало» праве, доводилося сильно збільшувати шум на ліве вухо, щоб визначити чутність правого. Так, лікування виявилося важкою працею як з боку лікаря, так і моїх батьків. У процесі лікування став покращуватись загальний стан, я стала рухливішою, активнішою, спокійніше почала ставитися до свого недоліку, на сеансах легко поринала в гіпнотичний сон. Проводилося позитивне навіювання, спрямоване на загальне поліпшення слуху.

Щодня — перевірки слуху та ведення щоденників, поступово почалося відображатися покращення слуху. Не приховую, відразу думала, що приїду до Рахманова і через місяць все чутиму, але це виявилося не так просто, по крупинці від кожного етапу лікування мій слух ставав краще. Настав час і я (хворим правим вухом) почула розмовну мову. Здивувалася, що чую розмову, не могла звикнути до цього, весь час перепитувала. Виявляється, я вже звикла бути «поганочуючою», звикла перепитувати, дивитися співрозмовнику в обличчя і читати по губах.

Ось така ситуація: я вже чула нормально, але все одно автоматично перепитувала. Дуже цінні перевірки слуху, де вчишся не лише чути розмовну мову, а й розбирати її за літерами та складами. Дуже важко давалися літери «с» і «з» — ну не чула я їх одразу і все, потім згодом з’явилася чутність шепітного мовлення на відстані одного метра. Весь час доводилося проводити заняття з тренування слуху, оскільки розбірливість шепітної мови давалась дуже і дуже важко. Чути — чую, а не зрозумію, що саме. Скільки було радості, коли пішла розбірливість шепітного мовлення! Тяжка, наполеглива і безперервна праця професора Рахманова увінчалася успіхом. Лікування було довгим — 10 етапів, і з кожним етапом результати покращувалися.

Ще скажу тим, хто має проблеми зі слухом: різке поліпшення слуху, виявляється, теж погано, коли різко покращується слух, це важко. Адже коли починаєш чути нові звуки, вони здаються дуже гучними та дратують тебе. Телевізор дивитися неможливо, оскільки здається, що він включений на всю гучність, а батьки кажуть, що нормальна гучність. Десь хтось стукне, а в голові — цілий сполох. У такій ситуації дуже важко адаптуватися до чутності нових звуків. Починаєш нервувати, почуваєшся незатишно, але потім до звуків звикаєш, і все приходить у норму.

Згодом доктору Рахманову виділили в лікарні половину одноповерхової будівлі, де він міг приймати ще більше дітей, потім він став керівником Центру. Вражаючі результати лікування щодо поліпшення та відновлення слуху підтверджувалися щодня не тільки у мене, а й у інших пацієнтів доктора В.М. Рахманова. До речі, мене пам’ятають багато «старих» пацієнтів лікаря, оскільки я довго лікувалася у нього. Усі пацієнти, які лікувалися у доктора Рахманова з 1984 року і пам’ятають мене – відгукніться, адже тоді багато людей лікувалися з різних країн світу.

Завдяки доктору Рахманову я закінчила в 1988 році загальноосвітню школу, (до лікування — ставилося питання про переведення до школи-інтернату для людей з вадами слуху). Вступила навчатися до Дніпропетровська на спеціальність — книгознавство. У групі однокурсники навіть не підозрювали, що колись я погано чула. Вийшла заміж за хлопця з нормальним слухом (хто погано чує, знає ціну спілкування з людьми, які нормально чують). Ігор знав про мою проблему зі здоров’ям, це не було перешкодою для наших стосунків, він навіть возив мене на лікування до професора. У нас народився син Микита.

Все своє життя відчуваю підтримку доктора Рахманова. Я знаю: що б в моєму житті не сталося – лікар завжди прийме мене такою, якою я є і вилікує. На слух я вже не скаржусь. Зараз ніхто й не знає ні на роботі, ні серед нових друзів, ні сусіди, що в мене колись були проблеми зі слухом. Лікар, у буквальному значенні цього слова, мене врятував, витяг з прірви і дав путівку до нормального, здорового життя.

Протягом 13 років після відновлення слуху я не зверталася до лікаря. Працювала в охоронній системі, у двоповерховому будинку, залишалася вночі одна на всю будівлю, дуже боялася, була постійна перенапруга, неспокійні ночі. Там я і підірвала здоров’я і у 2003 році потрапила до лікарні з важкою формою вегето-судинної дистонії. Мені вже давали групу інвалідності, і лікар знову підняв мене на ноги. Навіть не знаю, що стало поштовхом до моєї хвороби, начебто не було стресових ситуацій. МРТ показало поразку судин головного мозку. Почалися запаморочення, страхи, панічні атаки, я сама не ходила, мене водили за руку чоловік, син, мама, свекруха, одягали, взували, я боялася виходити з дому, залишатися сама. Я повернулася на лікування до професора і все нормалізувалося.
З трьох років у професора лікується наш син. Він мав діагноз пролапс мітрального клапана (ПМК), це — провисання стулок серцевого клапана в момент закриття, що призводить до зворотного току крові. Прискорене серцебиття, аритмія. Лікування у кардіологів не допомагало, за станом здоров’я його було звільнено від фізкультури в школі, йому не можна великих фізичних навантажень.

Також у підлітковому віці у Микити були високий тиск, перепади тиску, сильний головний біль. Після лікування у професора все нормалізувалося.
Життя продовжується, а з ним і радості, і нові проблеми. Одного «прекрасного дня» мій чоловік прийшов з роботи і сказав, що піднімав на плечах важкий тягар і «надірвав» спину. Ну, ради бога, у кого з нас не болить спина, ми вирішили, що поболить і пройде.

Через місяць лікарень і крапельниць чоловік перестав ходити, по кімнаті переміщався повзком, спав тільки на твердій підлозі, через сильний біль не спав ні вдень, ні вночі. Протизапальні та знеболювальні уколи по 4-6 разів на ніч результату не давали. В обласній лікарні на томографі поставили діагноз: «Грижа хребетних дисків 3 мм та 9 мм». Лікування лише оперативне, одразу ж запропонували операцію. Ходити сам він уже не міг. Рідний брат носив його на своїй спині та плечах. Операція на хребті – це жахливо. Ніхто не дає гарантії, що після операції буде 100% поліпшення. Я поспілкувалася з тими хворими, яким зробили операцію, результат був не завжди позитивний. Багато пацієнтів після операції опинилися в інвалідних візках, багато хто втратив тільки різкий біль, а спина все рівно хворіла постійно.

Зі сльозами та в паніці ми приїхали до професора. Він нам сказав: «Вирішуйте самі. Я не даю гарантії, але гірше вже не буде. Або йдіть на операцію. Все залежить від вашого бажання».

Чоловік лежав на підлозі у реабілітаційному центрі та корчився від болю. Після лікування ми довезли його додому (а це — 3 години дороги) без жодного уколу. Після першого етапу лікування чоловік почав ходити по квартирі. На вулиці ходив від лави до лави — полежить на лаві і далі піде. Ще не сидів і їв дома, лежачи на підлозі. Після другого етапу став ходити ще більше і почав потихеньку сідати. Після третього етапу лікування чоловік сам автобусом приїхав додому. Йому дали третю групу інвалідності, оскільки він працював на фізично тяжкій роботі із сильною вібрацією, а це йому вже було протипоказано. Через два роки на комісії ВТЕК лікарі засумнівалися в тому, що у Ігоря грижі хребта. Адже за такого діагнозу люди без операції на ноги не стають. Надіслали на повторне обстеження до обласної лікарні, бо підозрювали, що ми «купили» результати томографа. Після обстеження комісія зняла групу інвалідності, дала обмеження у тяжкій фізичній праці. На роботі в Ігоря, знаючи, в якому він був тяжкому стані, не вірили, що він обійшовся без операції. Але одужання відбувалося у всіх на очах, і від радісних фактів нікуди не подітися.

Пізніше у чоловіка були травми коліна та стопи, нога не згиналася, атрофувалися нерви на нозі через травму, він ходив з паличкою. Знову для нього прозвучало: «Треба оформляти інвалідність». Нейрохірурги сказали, що на травмованій ділянці ноги залишилося лише 10% живих нервів і потрібна термінова операція. Вагіф Мамедович сказав: «Ну, слава Богу, що 10% нервів таки залишилося». Після лікування у професора до цього дня чоловік ходить, і без палички.
Вкотре доктор Рахманов врятував нашу сім’ю від сильного горя. Дай бог йому здоров’я, терпіння та добрих людей навколо. Без нього я не уявляю свого життя. Я живу і знаю: що б не трапилося у моєму житті – за спиною завжди є підтримка і опора доктора Рахманова.

Пацієнти, які мене знають, запитують, чому під час гіпнозу, коли мене ведуть до палати, я піднімаю руки вгору. Просто я не раз падала, коли в мене з’являлася до лікування хитка хода, тому, напевно, спрацьовує інстинкт самозбереження і я інтуїтивно, захищаючись, піднімаю руки. Хоча, буває так, ніби якась сила піднімає мої руки як магнітом, і я їх так фіксую.

Коли я поринаю у гіпноз, на початку, очі стають важкими і заплющуються. З’являється тяжкість у руках і ногах, я не засинаю, тільки важкими здаються руки і ноги, і заплющуються очі. Але не падаю, як інші, іду сама під гіпнозом до палати. Щоправда, хода стає хиткою та невпевненою.

Я все чую, коли ляжу на ліжко в палаті. Можу розслабити руки і ноги, то поринаю в сон, то прокидаюся, стан хвилеподібний. Звуки здаються дуже гучними, навіть такі, на які у звичному стані і не звернула б уваги. Наприклад, шарудіння пакета, хтось стукнув дверима, посунув чи зачепив тумбочку, розмови у коридорі. Усі сторонні шуми дуже дратують. Коли ми лікувалися у відділення, там усі знали, що не можна будити людину під гіпнозом. Якщо мене розбудити під час гіпнотичного сну, у мене течуть сльози, я починаю плакати, мені стає погано, наче нервовий зрив. За тривалістю мій гіпнотичний сон щоразу різний. Від години, півтори години до трьох. Пробудження відбувається тоді, коли розплющую очі. До вечора триває млявий, сонний стан, довкола, все ніби сповільнено.
Наступного дня настає покращення, піднімається настрій, працездатність, я почуваюся добре.

Щороку у вересні я приїжджаю на профілактичний курс лікування до професора. У мене була дуже сильна алергія на амброзію, мені ставили діанози поліноз та сезонна астма, я задихалася. Вічні хустки, нежить, сльози.

Усі препарати від алергії — гормональні, і я дуже важко їх переносила. Мені було дуже погано від них, була як зомбі, повільно рухалася, розмовляла.
Після лікування в Інституті тільки іноді закрапую очі, тому що уражається слизова оболонка через пилок амброзії і крапаю краплі в ніс. Препарати вже давно не приймаю.

Всім відомо, що медикаментозне лікування приносить тимчасове покращення стану здоров’я і з кожним днем ​​доводиться приймати препарати сильнішого спектра дії.

Я знаю, що деякі лікарі починають відмовляти від лікування у професора та пропонують свої послуги та методи лікування, які вже давно відомі та часто не допомагають. Доводиться щоразу пояснювати, що мені допоможе саме лікування у доктора В. М. Рахманова. Я думаю, що це просто заздрість та амбіції – ну як же, Рахманов допомагає людям, а їх лікування результатів не дає. Я не розумію таких лікарів, адже вони мають бажати своїм пацієнтам тільки хорошого, доброго, дати можливість одужати та відчути себе нормальною людиною.

Додаткової реклами щодо лікування у професора не потрібно, люди, які у нього лікувалися, передають один одному інформацію про ефективне лікування. Щоб потрапити на лікування, потрібно заздалегідь записуватись у чергу. Багато хто не був на лікуванні у доктора Рахманова В.М. і не випробували на собі радість одужання, тому ви ніяк не можете правдиво судити про його метод лікування.

Ще є категорія людей: якщо комусь добре, то треба обов’язково втопити таку людину в бруді, щоб і їй було так само погано, як деяким. Або інший варіант: сьогодні я починаю одужувати, але нікому про це не скажу – щоб не наврочили, такі пацієнти є і в доктора В.М. Рахманова. Потім чомусь їх зустрічаєш на повторних курсах лікування і запитуєш: «Якщо лікування не допомагає, то чому ви знову тут?». Я розумію так: якщо таблетка від хвороби не допомагає, то повторно приймати ти її вже не будеш (немає сенсу), так і з проходженням лікування у лікаря. Якби лікування не допомагало – повторно лікуватися не приходили б (а навіщо?). Тому не треба лукавити ні перед собою, ні перед людьми, що лікування, нібито, не допомагає.

Ще хочу сказати, що звертаємося ми до професора В. М. Рахманова у найважчу хвилину, коли хвороба вже сильно запущена, коли вже нічого не допомагає, ні ліки, ні трави, ні «бабки», ні «діди».

Приходимо і кажемо: «Професоре, рятуйте!». Але за один день ​​можна тільки захворіти, а вилікуватися, ой, як важко. У професора вистачає терпіння та сил перемогти хворобу, коли вже у самого хворого немає сил боротися з недугою. Коли починаєш одужувати, на світ дивишся іншими очима, і тільки тоді стаєш помічником професора на шляху одужання. Головне – виконувати всі його рекомендації, навіть незвичайні. Але потім одужуєш і бачиш, що нічого «зайвого» лікар не рекомендує. Я закликаю всіх його пацієнтів: довіряйте професору, робіть усе, що він каже, дотримуйтеся всіх його рекомендацій і хороший результат не змусить себе чекати, потрібно лише терпіння та віра у лікування, а все інше зробить професор.

Віра Михайлівна Кускова, м. Покров, Дніпропетровська область.
Якщо хтось зацікавився моєю історією – мій контактний номер: 093 191 62 19, дзвоніть, спілкуватимемося.