Сенсоневральна приглухуватість (туговухість) 2-3 ступеню

Наталія Гордієнко, Україна

Чергова історія порятунку здоров’я та життя. Наша пацієнтка Наталія Гордієнко після багаторічної перерви вирішила щорічно приїжджати на лікування. Каже, що треба завжди тримати себе у формі.

Наташа народилася від другої вагітності та других пологів. Як і старша сестра Оля, дівчинка народилася абсолютно здоровою дитиною. За спогадами мами Наташі, Віри Гаврилівни, у пологовому будинку тоді була якась інфекція, і щеплення новонародженої відразу не зробили, АКДС дівчинка отримала в один рік. До цього часу у Наташі вже з’явився белькіт, вона говорила звуки, починала говорити слова. Після щеплення у доньки мова зникла, вона жодного звуку не говорила. Три місяці була найвища температура, 37, 37.5, 38, 38.5. Все, що їла, відразу ж виривала, навіть на воду було блювання, підозрювали кашлюк (коклюш).

«…Але найстрашніше – Наталка замовкла. Ситуація не змінювалася ні на два, ні на три, ні на чотири роки. Доньці поставили діагноз ЗПРР – затримка психомовного розвитку. Лікарі сказали: чекайте до 5 років, потім, можливо, будуть позитивні зміни. Але жодних змін не було. У садок Наташу не брали, мені довелося звільнитися з роботи, щоб бути поруч із нею. Ночами я плакала: «Кому моя дитина буде потрібна, як складеться її майбутнє?». Якось, в черговий раз, були в місцевій лікарні, знову почула: «чекайте», йду коридором і плачу, наздоганяє мене медпрацівник і запитує, чому я плачу. Жінка виявилася логопедом, вона дала нам направлення до обласної лікарні, до сурдолога…». З етичних міркувань не вказуємо назву лікарні.

Коли винесли висновок – приглухуватість 2-3 ступеня, там мені сказали: «Мамо, це не ваша дитина, йому потрібен спецінтернат»… Для мене ці слова були, як грім серед ясного неба. Я навіть поїхала до інтернату, побачила, що діти спілкуються там лише жестами дуже засмутилася, а медсестра, яка працювала в інтернаті, сказала мені: «Не надумайте сюди віддавати дитину!».

Три місяці я чекала направлення з обласної лікарні до Києва, столичні фахівці призначили Наталці вітаміни, були заняття з логопедом, прогулянки парком. Вдома я весь час займалася із донькою, вирізали аплікації, клеїли, вчилися говорити слова. Через рік ми знову приїхали на лікування, лікарка сказала мені: «Лікуйте дитину, займайтеся з нею, якщо віддасте в інтернат — то ви просто занапастите доньку». І порадили надалі віддавати дитину до масової школи, «краще на «три» навчатися в масовій, ніж на «п’ять» у спецшколі». Я спитала, куди ще можна звернутися, щоб допомогти Наталці, я готова була їхати хоч на край світу. Лікарка сказала: «Так у вас у місті такий доктор знаменитий є, а Ви питаєте, куди поїхати». Так я дізналася про професора Рахмана В. М. Ми повернулися додому, я зателефонувала до лікарні на Ігрень, записалася на консультацію, зняла квартиру неподалік. Коли вперше приїхали – вразило те, що було багато людей. Ми опинилися у палаті з пацієнтами з багатьох країн світу.

Лікування у професора дуже складне, я не медик, не можу перефразувати назву багатьох процедур. У комплексному лікуванні використовувався і гіпноз за згодою батьків. Потроху почали з’являтися результати. Наташі тоді було 6 років. Перших днів вона не чула, а потім почала чути! Яка ж я тоді була щаслива!
Щоправда, Наташа була трохи лінива, не хотіла займатися, але я дуже раділа, що є результати лікування. У процесі терапії хворі, котрі закінчували курс лікування, самі організовували прощальні свята. На другому етапі Наталка була ведучою на святі, танцювала Ламбаду. Це було 35 років тому.

Наташа каже, що пам’ятає смачну кисневу пінку у відділенні, пам’ятає, як професор сказав їй: «Ти добре чутимеш!». Також пам’ятає, що під гіпнозом чула повчання медсестри: «Наталю, ти добре чутимеш! А тепер йди до мами». Після гіпнозу донька завжди була радісна, вся начебто сяяла, посміхалася. Перше, що вона почула – звук машини, стукіт молотка, коли я готувала відбивні і як гавкав собака. Вона пам’ятає свої відчуття, коли почала чути – величезну радість та бажання весь час танцювати.

Але нам довелося перервати лікування. На нервовому ґрунті у мене порушився менструальний цикл, були часті кровотечі. Небіжчик сприйняв це по-своєму, сказав, що я «ввесь час десь їжджу, потім аборти роблю». Пам’ятаю, навіть моя гінеколог зайшла додому і сказала: “Як Ви можете таке говорити на свою дружину!”, Підтвердила, що те, що він вигадав – не правда, просто у мене похитнулося здоров’я від постійних переживань за дочку.

Але, все ж таки, мені довелося припинити поїздки на лікування доньки, він наполіг на цьому, сказав: «Більше дитини не дам, не відпущу». Якби це було зараз – хай би що хотів, то й робив, я б продовжила лікування. Але тоді мені довелося послухати його. На той момент я і так була рада таким позитивним результатам лікування, не очікувала, що Наталя чутиме і говоритиме. Ще 3 роки возила доньку до логопеда, корегували мову.

Вирішили спробувати віддати Наташу в садок, але в поліклініці не хотіли віддавати напрямок, тому що не було потрібних щеплень – після тієї АКДС більше ніяких щеплень доньці я не робила. Мені сказали, що треба хоча б кілька щеплень зробити, я розплакалася, кажу, що дуже дорого для здоров’я доньки обійшлося нам те щеплення, нізащо не ризикуватиму ще раз. Тоді завідувачка, дякую їй величезне, взяла Наташу в садок, але коли були комісії, вона ховала мою доньку, щоб не було питань щодо щеплень.

Після 7-ми років і після 8-ми, перед школою, ми приїжджали до професора на лікування. Коли Наталці виповнилося 15 років, із чоловіком мені довелося розлучитися, у нього з’явилася жінка на боці і наші стосунки вичерпали себе. Пам’ятаю, як свекруха, шкодуючи мене, казала: «Дитинко, навіщо ти за нього пішла…». Любив мене і свекор, вони важко переживали наше розлучення, розуміли, що їхній син був неправий, але, вийшло, як вийшло. 9 років тому Наташин тато помер.
Завдяки лікуванню у професора у 8 років донька пішла до масової школи. На заняттях все було нормально, вона добре вчилася, була товариська, легко знаходила спільну мову з однолітками.

Донька закінчила одинадцять класів масової школи. У школі була звичайною дитиною, підлітком, одного разу навіть розлютила мене: виявляється, курила з дівчатами, вчителі одразу зателефонували, сказали, я провела розмову з нею. Більше такого не повторювалося, тоді вони пішли за компанію покурити і «отримали» від вчителів, а потім і від батьків.

У паралельному класі навчався хлопчик, якому Наталя дуже подобалася. Ще один хлопець, тоді він прийшов із армії, приходив до нас у гості, хотів зустрічатися з донькою, але тато не дозволив, щоб Наташа з ним зустрічалася. У 15 років вона почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком, з тим самим хлопчиком із паралельного класу. 6 років діти зустрічалися, півтора роки Наташа чекала на Сашу з армії. Після того, як він зробив доньці пропозицію, я з ним поговорила, сказала: «Саша, ти знаєш, які у Наташі проблеми…», він відповів: «Я нікого слухати не буду, одружуся і все!».

У 21 рік Наташа народила старшого сина, якого, на честь тата, також назвали Сашком. Сваха одразу ж запитала лікарів: «А він чує?». Лікар відповів: «Якщо Вас турбує не здоров’я дитини, а чи чує вона, то просто поплескайте вдома в долоні і подивіться на її реакцію». Через один рік та два місяці народився Діма.
Я ні дня з того часу не відпочивала, не брала відпустку, повернулася на роботу, постійно допомагаю дочці з дітьми. Зараз і Наталя, і онуки – вже дорослі люди, але для мене вони, як і раніше, діти, їм потрібна моя допомога, і я завжди готова підтримувати їх.

Наталці дуже пощастило зі шлюбом, чоловік її дуже любить, і вона його теж, у них чудові сини. Вона зараз носить слуховий апарат у громадських місцях – трохи соромиться спілкуватися з чужими людьми, а вдома обходиться без нього. Мені досі не віриться, що так щасливо склалося її життя, адже стільки довелося пройти і перетерпіти. Наташа каже, що при зануренні в гіпноз «повністю відключається, нічого не пам’ятає і занурюється у глибокий сон. Після гіпнозу Наташі стає легко, покращується сприйняття навколишніх мовних та немовних звуків, самопочуття та настрій, хочеться жити, бути корисною сім’ї, суспільству. Вона з нетерпінням чекає на наступні сеанси. Під час гіпнозу на останньому лікуванні Наталя вселяла собі, щоб все було добре в неї і в усіх нас, рідних.

Справді, як каже професор, це пекельна праця. Ми працювали, як могли, під його керівництвом.