Гіперакузія

Талаш Тетяна Миколаївна, м. Дніпро, Україна

Це сталося восени 1989 року. Тоді мені було 38 років, ми з чоловіком виховували двох синів, 17-ти та 19-ти років. Я раптом помітила, що будь-який звук відбивається для мене дуже голосно. Тоді я працювала на електровозобудівному заводі, спочатку звернулася з цією проблемою до нашої заводської поліклініки, де дали направлення до однієї з міських лікарень. Через півроку не було такої лікарні у Дніпрі, куди б мене не направили… Я ходила від одного лікаря до іншого, але діагноз було встановлено лише через шість місяців – міоклонус м’язів барабанної перетинки. Доводилося вирізати з беруші пробки і вставляти у вухо, бо звуки зовнішнього світу були для мене дуже гучними. Сторонні звуки в лівому вусі викликали страх, безсоння, роздратування, підвищення тиску, головний біль, серцебиття, біль у серці, запальність, уразливість і навіть злість, також багато інших скарг, які зараз і не пам’ятаю вже.

Лікарі запропонували операцію, інакше пророкували третю групу інвалідності. Коли почали готувати до операції і вже почали робити відповідні процедури, я знепритомніла в поліклініці і лікар сказав, що тепер не бачить сенсу в операції, оскільки вона не обов’язково призведе до позитивного результату.
Завідувач заводської поліклініки дуже хотіла допомогти мені. Вона й підказала звернутися до професора Рахманова, у якого лікувала сина з діагнозом приглухуватість. Але мене дуже бентежило те, що треба буде їхати до психіатричної лікарні. У ті роки цього всі боялися та приховували, якщо попадали туди. Мій чоловік теж спочатку теж був проти цього, але потім сказав: «Зрештою, яка різниця. Якщо тобі там допоможуть, то все буде нормально».

У травні 90-го ми приїхали до професора. Вагіф Мамедович поставив діагноз – гіперакузія. На лікуванні я була 2 місяці. Коли виписалася, особливого позитивного результату не було. Але професор сказав: «Терпи і чекай». До осені я помітила, що зовсім забула про хворобу, мені ставало все легше і легше, настало одужання. Жодних інших ускладнень здоров’я на той момент не було, пішли всі хвилювання та страхи.

Рекомендацією професора було кілька разів на рік приїжджати на підтримку. Але коли вже нічого не болить і все добре, налаштуватися і приїхати до психіатричної лікарні було не просто. Багато факторів не дозволяли мені приїхати на підтримку, зокрема моя сім’я. Я не хотіла, щоб хтось дізнався, що я буваю у психіатричній лікарні, боялася, щоб не завдати шкоди моїм синам, якщо хтось дізнається що їх мати – пацієнтка психіатричної лікарні.

На довгі десять років я забула про своє захворювання, про те, що довелося пережити, вважала, що лікування повне і не вимагає додаткових зусиль. На жаль, я була не права. Хвороба повернулася у 2001 році та обросла новими проблемами. Одного разу накопичилося багато проблем, і вдома, і на роботі, я багато переживала, щоби все вирішилося добре. І от хтось із рідних неакуратно поклав телефонну трубку на домашньому телефоні, і вона голосно стукнулася об телефон. Це було жахливо для мене, я моментально здригнулася і за секунду зрозуміла, що все почалося спочатку.

Чоловік спочатку мене заспокоював, казав, що цього не може бути, що минуло вже стільки часу, що все було нормально. Я звернулася до однієї з лікарень, де мені призначили крапельниці та пігулки, судинорозширювальні та ноотропи, але від такого лікування стало ще гірше. Не кожен може зрозуміти такий стан, адже зовні це не видно, страждають хворий і всі рідні довкола, уся родина. Я дуже голосно чула всі звуки і чоловік сказав: «Терміново їдемо до професора!». Вагіф Мамедович під час зустрічі одразу запитав у мене: «Де ти була всі ці 10 років?».

Я прийшла на лікування ще й з такими проблемами: головний біль щодня, важка потилиця, стрибки тиску, оніміння рук, відчуття викручування ніг, неспокійний сон з пробудженнями, почуття жару, припливів, страхи, нав’язливі думки, біль у суглобах, хребті, метео та маса інших скарг. Під час лікування в Інституті спочатку пішли пізніші скарги, а вже вдома заспокоїлось і вухо.

Бачила в Інституті одну пацієнтку, яка закриває та затискає вухо пальцями. Я дуже розумію цю жінку, вона нагадала мені мене у минулому. Щиро побажала їй якнайшвидшого одужання.

2002 року я перенесла мікроінсульт, реабілітацію теж проходила у професора. З віком додалося багато проблем та діагнозів, лікування медпрепаратами не дає ефекту, одужання не настає.

Замучали проноси, схудла на 8 кг за 2 місяці. По всьому тілу була мокнуча свербляча висипка, болі в правому підребер’ї, запаморочення. З’явилася невелика гіперакузія, а її треба лікувати відразу після перших симптомів. Були безуспішні спроби медикаментозно зняти біль у шлунку та кишечнику. Прийшла до професора, і, о, диво – за 2 дні почав заспокоюватися живіт і я почала їсти, бо сиділа голодна, боялася приймати їжу.

Скільки разів перевірено на моєму організмі: мені взагалі ніхто не може допомогти, крім професора. Звертатися до лікарні в моєму випадку – даремно витрачати нерви, сили, засоби та час. Навіть якщо проблема не критична – я не тягтиму час і чекатиму лиха, відразу ж починаю лікування в Інституті. Тепер щороку приїжджаю сюди.

Були такі ситуації, що я викликала швидку, мала тиск 220 на 110 при серцебиття – сорок ударів за хвилину, але лікарі говорили, що зі мною все нормально. Я приходила на лікування до Інституту, дві – три процедури – і відчувала себе чудово, коли крапельниці та препарати були безрезультатними. Стаціонарне лікування у лікарнях мені не допомагають. З чим зайшла – з тим і вийшла, завжди залишаються синці на венах після крапельниць.

У 2011 році син подарував мені на ювілей машину. Я виходжу на вулицю, а він каже: “Мамочко, простягни руку” – і в мене на долоні лежать ключі від новенького автомобіля. Я говорю: «Андрію, я ж ніколи не водила машину…» Хоча, права в мене є, курси водіння закінчила. А син відповідає: «Але машина в тебе вже є, тепер вам треба потоваришувати, тобі треба сісти і поїхати».

Куди, ви думаєте, я поїхала? Звісно ж, до Інституту, до професора! Поруч зі мною був чоловік, який сказав: “Ти ж не збиралася туди”, але я відповіла, що мені потрібна підтримка професора. Коли ми приїхали, я сказала професору, що боюсь їхати за кермом. Його слова “Не бійся!” мали чарівний ефект. Я вийшла на вулицю, сіла та поїхала, незважаючи на те, що практики водіння зовсім не було. Сказала чоловікові, що їду за кермом, він, звичайно, переживав: «що ти надумала, це ж центр міста!», але я все одно була рішуча і сіла за кермо. Чоловік ще два місяці їздив, як інструктор, поруч зі мною на передньому сидінні. З того часу у мене 150000 км водійського стажу до моїх сімдесяти років.

Черговий етап лікування я закінчила у лютому 2023 року. Невроз – захворювання дуже підступне, ніколи не знаєш, що воно тобі видасть, не знаєш, що чекати від нього, які симптоми у будь-який час можуть виявитися. У мене нещодавно померла невістка. Я дуже переживала з цього приводу. За сина та онуків переживала, знову почалися проноси, тривоги, хвилювання, страхи, безсоння. Поки робили крапельниці в поліклініці, начебто було нормально. Потім знову схудла на 10 кг за півтора місяці.

Прийшла до Інституту, сиділа біля акваріума на дивані, професор сказав мені: «Ти що, бігом на лікування!». Вже за підсумками перших десяти днів були дуже успішні результати – 60% лікування. Зникли страхи повернення проблем зі здоров’ям, думки про хворобу, нервозність, біль у потилиці, загальна слабкість, біль у серці, налагодився сон, немає проносу, припинився невроз шлунка. Зникли болі в пальцях ніг, зменшилася дратівливість, пішли апатія, запальність, слабкість, біль у серці та тахікардія. Майже не болить спина, нормалізувався стул, пройшли болі під лопаткою і в колінах, хороший апетит та ін.

Цілком несподівано зміцнилися верхні передні зуби. Раніше не допомагали розправи у вигляді уколів у ясна від пародонтозу, а тут – на тобі, бонус – не болять ясна і не хитаються зуби. Лікування йшло за планом і було успішним.

Окрім серйозних покращень здоров’я підвищився загальний тонус, настрій, працездатність, інтерес до життя. Такого лікування нема ніде.
Зараз у мене все чудово, лікування мені дуже допомагає, я відразу одужую. Настрій нормальний, повний планів, і я їх всі здійснюю.

Дуже допомагала гіпнотерапія. Перші кілька років під час сеансів гіпнозу відчувала слабкість, розслабленість. Мене доводили до ліжка, і я одразу засинала. Але лікування у професора не стоїть на місці, він постійно вносить корективи, я це бачу щоразу на кожному новому етапі. Вагіф Мамедович каже мені перед гіпнозом: «Не чини опір!». Я знаю, що отримаю розслаблення, полегшення. Хоча спочатку перебуваю в такому стані, наче натягнута струна.

Бувають моменти, що я відключаюсь одразу на півслові, щось говорю, розповідаю, і одразу, різко, відключаюся. Мені дуже цікаво, як так відбувається?
Під час гіпнозу я начебто й сплю, але все чую. Хвилин через 10-15 починаю розплющувати очі, поправляти подушку, і через деякий час встаю з ліжка. Після гіпнозу зазвичай знижується та нормалізується тиск, настає відчуття спокою. Часто чую від інших: “Я спала півдня після гіпнотерапії”, “я довго ходила, немов сонна”. У мене такого немає. Після того, як я прокидаюся, я сповнена життя. Я сідаю за кермо та їду у справах, я вдома готую їсти, спілкуюся з рідними, одним словом – живу. Єдине, що я не можу пояснити, це те, як я відключаюсь на початку сеансу. Але це таємниця професора.

Професор завжди підтримує мене та мою родину. Чоловік у мене спочатку був Хома Невіруючий. Він переніс інсульт і два інфаркти, і весь час був упевнений, що йому допомагає лише класична медицина, уколи, крапельниці. Але тепер, після лікування у професора, на яке він таки погодився, готує цілий виступ для інших пацієнтів про те, як позитивно вплинуло на нього лікування. Наприклад, 12 років у нього була паралізована і не функціонувала права рука. Вже після першого етапу він почав рухати рукою та ворушити пальцями. Як же ми зраділи, коли чоловік став тримати ложку в руці і їсти правою рукою, а за кілька днів зміг писати ручкою.

Був на лікуванні у професора і молодший син. У нього виявились ознаки гідроцефалії мозку, грижі хребта, рідкісне захворювання – синдром Жильбера, через що весь час підвищувався білірубін, відкривалася виразка шлунка. Я привезла його до професора, і той підняв сина, повернув до життя.

Професор Рахманов – це мій лікар, лікар мого життя, який врятував мене від смерті. Я настільки довіряю йому себе, що ні про що не думаю і роблю все, що він каже. З досвіду знаю – основне лікування настає вдома після виписки.

Кому цікава моя історія – я готова спілкуватися за телефоном: 067 – 722 – 25 – 54

Талаш Тетяна Миколаївна, м. Дніпро