Привіт всім. Я мама Ірина, кандидат наук, докторант, донька Яна 16 років, синдром Дауна, афазія. Вийшов лонгрід 😂
11 родин зараз отримують лікування у професора Рахманова Вагіфа Мамедовича в сонячній Сицилії, і ми безмежно раді бути серед них, бо найбільше в вимушеній еміграції нам не вистачає саме можливості проходити черговий етап лікування у нашого дорогого доктора. Надзвичайно вдячні, що він погоджується робити виїзні курси саме для нас! Лікування, море, сонце… це найкращий початок нового навчального року, який тільки можна уявити.
…Ця війна – не єдина в житті родин дітей з інвалідністю. Перша почалась з моменту встановлення діагнозу. У нашому випадку – з пропозиції відмовитися від доньки у пологовому будинку. Із постійними битвами за кожну навичку, за кожний крок.
Як там Льюїс Керол писав: «Треба бігти з усіх ніг, аби залишатися на місці. Аби потрапити у інше місце, треба бігти вдвічі швидше». До 8,5 років ми програвали в цій війні по всіх фронтах: без мовлення, без вказівного жесту, довго не відгукувалася на імʼя, потрібно було багато разів повторювати кожне прохання, тяжка залежність від гаджетів, навʼязливі рухи і страхи. Всього і не пригадаєш. І це все при постійних терапіях і систематичних заняттях.
Та ця війна змінила свій хід, коли ми потрапили до заслуженого професора, доктора з сімейної психіатрії і психології Вагіфа Мамедовича Рахманова. Ми почали потроху відвойовувати позиції.
На 5-й день лікування зʼявився вказівний жест, стали зникати один за одним численні страхи в дитини, пішов розвиток. Сьогодні ми маємо чудову 16-річну ученицю 8 класу звичайної школи, яка абсолютно все розуміє, цікавиться багато чим, добре вчиться, грамотно пише трьома мовами та робить цікаві висновки, які напевно вже треба публікувати 😄. Із останнього: «Кохання – це коли ти дуже бажаєш щастя милій тобі людині і ти є у цьому щасті!». Яна, 16 років, має Синдром Дауна. Цікаво, що нормотиповий підліток відповість на питання «Що таке кохання?».
8 років життя до професора Рахманова і 8 років з його лікуванням – це земля і небо. Показалося світло в кінці тунелю. І сьогодні ця війна за здоров’я і щастя доньки не завершена, та змінилися акценти.
Переважну більшість битв доводиться вести з іншими людьми, які чомусь вважають, що не потрібно таких дітей ані вчити (навіщо, бо вони ж не стануть платниками податків?!), ані лікувати. Тобто проблеми не з дитиною, а з тими дорослими, які мали б допомагати! На цьому фоні ще більше ціную нашого дорогого Професора, який навіть у свою відпустку приймає дітей.
Сьогодні лікування проходять 11 родин із шести країн, у тому числі родини переселенців, загалом 38 пацієнтів. Це багато надії і нових успіхів. Це гарно проведений час і відчуття, що дійсно зробив для своїх дитини ВСЕ.
Серед вдячних пацієнтів професора і я сама, моя мама і старша донька. Зникають хвороби, повертається бажання жити, посмішка, віра, надія і любов. Щиро дякуємо нашому дорогому Професору!