Вітаю! Мене звуть Ніка, мені 17 років. Сама з Дніпра, зараз більше двох років у Дубліні. Місяць тому закінчила другий етап лікування. Діагнози, через які звернулася до професора: депресія; синдром хронічної втоми.
Вступила на перший етап ще у лютому цього року. На той момент було дуже багато скарг, найголовніші пов’язані були з психікою та психологічним станом. Погіршував стан розуміння, що я в 11 класі і мені потрібно вибрати, ким я хочу стати і на кого вступити вчитися. Родичі та люди навколо тиснули, ставлячи питання про майбутнє. На жаль, я також доводила себе і хотіла від себе того, що не могла здолати. Понад п’ять-шість років тому я почала усвідомлювати, що повсякденні справи, рутина забирають у мене більше сил, ніж у оточуючих, і з’явилися підозри на синдром хронічної втоми. Бачачи, як важко мені дається звичайний навчальний день, я зрозуміла, що просто не зможу вивчитися на професію, яку б хотіла. Від цього було боляче.
Цього навчального року стало настільки важко, що мені було важко вставати з ліжка, настільки не вистачало сил… щоранку мені доводилося обирати: я роблю собі сніданок чи роблю уроки. Оскільки це був мій 11 клас, найчастіше вибір падав на уроки. Але, на жаль, навіть легкі предмети забирали в мене надто багато часу та сил. Я встигала зробити три-п’ять уроків за день замість семи-восьми (вже не говорю за підготовку до ЗНО). Борги по школі накопичувалися, оточуючі тиснули з вибором професії, а я тиранізувала себе, що ні на що не здатна, ні на що не вистачає сил. У певний момент у мене почали з’являтися суїцидальні думки, і я звернулася до психіатра. Після багатьох тестів лікар поставив мені депресію легкої тяжкості середнього ступеня. Мама відразу ж купила мені квиток в Україну, там планували зробити повний чекап організму та пройти лікування у Вагіфа Мамедовича.
До лікування у професора я п’ять тижнів приймала призначені препарати від психіатра. Від двох одночасно видів антидепресантів та кількох видів заспокійливих я зовсім не бачила ефекту. Дози препаратів підвищувалися і призначалися додаткові, а надії на одужання я бачила все менше. Мені дуже пощастило, і я змогла потрапити до професора. Прийшла я до клініки вже без надії. Під час зборів у клініці я собі вирішила, що якщо лікування не допомагає, я закінчую з усім. Я вже не шукала причин жити далі, трималася просто на маминих проханнях почекати ще доки лікування чи препарати не почнуть діяти.
Прийшла я із 39 скаргами, такими як:
• відсутність сил (попри тривалий сон); млявість; тривога щодо майбутнього; самоагресія; нездатність вчитися; пригнічений настрій; почуття провини, що не можу стати тим, ким мене хотіли б бачити; думки про суїцид; внутрішня напруга; небажання спілкуватися з оточуючими (при тому, що я сама по собі дуже товариська); непереносимість довгого спілкування; неможливість концентрації на доброму;
• сильний біль у плечовому суглобі; печія; синці на тілі без причини; потемніння в очах, запаморочення, якщо погано співаємо чи пропущу прийом їжі; набряки.
Після першого етапу пройшло все з перерахованого вище. Єдине, ловлю себе на думці, що думаю про суїцид навіть коли в житті все добре.