Ми із сином Ігорем закінчили шостий етап лікування. Про те, що ми пережили до лікування в Інституті, можна написати не те що статтю, а цілу книгу.
Про Інститут дізналися від сім’ї Гнатишних, з якими познайомилися випадково, гуляючи з собакою в парку. Потім виявилося, що діти у нас ходять до однієї школи, займаються за інклюзивною програмою.
Гнатишини розповіли нам про Інститут, де вони вилікували сина. У родини Гнатишин своя історія одужання. У їхнього сина Олега діагностували важку форму аутизму і батько дитини після відвідування багатьох лікарів розчарувався у запропонованому лікуванні. Не вірив він спочатку і в методику професора Рахманова, з сарказмом дав собі слово: якщо професор вилікує сина, він зробить собі татуювання його портрета в області печінки. Але, після кількох етапів лікування їхня дитина здорова, відвідує масову школу. Батько виконав свою обіцянку (на фото).
Мені важко було стати мамою. Довго не могла завагітніти, 10 років лікувалася, перша вагітність постійно «кривила», на сьомому місяці стався викидень. Потім було ще шість вагітностей, передостання – позаматкова, така в мене особливість матки – дворога, потім зробили операцію, прибрали перегородку, також складала аналізи на різні інфекції.
Я завагітніла Ігорем з однією трубою, одразу почала «зберігатися» у Донецькому перинатальному центрі. Всю вагітність у мене був високий тиск, прилади показували 180 – 200, але почувалася нормально. Також діагностували аплазію артерії пуповини та нестачу кисню у плода. Був плановий кесарів розтин, народилася нормальна здорова дитина.
У 9 місяців у нас був, так би мовити, «перший дзвіночок». У сина діагностували ДЦП. Він довго не сідав, не повзав, тільки до 9-ти місяців дуже невпевнено сів. З того часу наша медична картка (вона залишилася в Донецьку) стала, наче великий багатотомник.
У рік та дев’ять місяців у Ігоря діагностували парапарез нижніх кінцівок та вальгусну деформацію ніг. У цей час він лише починав ходити. Невропатолог сказала, що ходити син не зможе, і що не стоїть питання, коли він ходитиме, стоїть питання: якщо він ходитиме…
У молодшого брата чоловіка, дядька Ігоря, у дитинстві були схожі симптоми, очевидно, це спадкове. Моїй свекрусі треба пам’ятник поставити. Вона витягла сина, він закінчив Донецький університет із червоним дипломом, потім аспірантуру, захистив кандидатську, став успішним хіміком. Тоді вся їхня родина згуртувалася навколо брата чоловіка, адже до лікування він не вимовляв половину алфавіту, багато хто вважав, що його місце в дурдомі. Батьки пройшли через пекло, але допомогли синові знайти місце у соціумі.
Ігор міг ходити, але дуже боявся, ходив уздовж стінки чи його треба було тримати за руки, інакше падав, у нього був панічний страх ходьби. Він досі бігає кострубато, кожен крок вивіряє, перевіряє можливу небезпеку. Довго ходив, тримаючись за дитячу коляску. Вже починав говорити, але в 3 роки замовк, почав рипіти зубами. Щеплення ми робили все.
У Донецькому психдиспансері синові поставили діагноз аутизм та затримка психічного розвитку. Ми пішли до спецсаду для дітей із захворюванням на ДЦП. ДЦП йде нога в ногу з порушенням нервової системи, звичайно син був неспокійним, гіперактивним.
З 2014 року у нас настало «кочове» життя… Наше підприємство з Донецька переїхало до Броварів, довелося виїхати і нам. Ми з чоловіком вирішили, що, хоч би як було складно – виходжуватимемо сина. Чоловік – не боєць життя, але підтримував мене у всіх починаннях. У Броварах ми почали займатися лікувальною фізкультурою, займалися логопедами.
Що стосується медичного лікування, то я – хімік за освітою, і знаю, з чого складаються таблетки. Тому, зі всього призначеного невропатологом синові, купила в аптеці лише гопантенат кальцію. Почитала склад ліків, зважила співвідношенням між побічними ефектами та користю від них. Склала плюс-мінус – побічні ефекти переважили, і я вирішила не купувати синові таблетки. Так, і не вірила в те, що можна вилікувати дитину ліками.
І раптом я вперлася в глуху стіну… Я не знала, що робити. Мені самій потрібна була допомога, я стояла на краю… Пандемія, викликана коронавірусною інфекцією, для мене була взагалі кінцем… Так я хоч була серед людей, а в карантин треба було сидіти вдома, де нічого не могла робити. Була моторошна втрата працездатності, постійне відчуття лінощів, робила все на «тяп-ляп». Були думки навіть накласти на себе руки … Раз, і все … Але, я розуміла, що це гріх, це не мій варіант. Адже ми, хіміки, знаємо молекулярний склад життя. Я просто хотіла заснути і не прокинутися вранці.
До народження Ігоря у мене був стаж курця – 15 років. Потім я перестала палити, я вирішила, що моя дитина не повинна бачити мене з цигаркою. Коли Ігор пішов до школи, я зрозуміла, що багато у нас поки що не виходить… Він мав непорозуміння мови, ехолалію. І я знову запалила.
У нас у сім’ї традиційно дуже люблять тварин. З Донецька в Бровари ми привезли двох собак, двох котів і щура. Собаки та коти – це різні рівні енергетики, ми їх дуже любимо, але по-різному. Наша улюблена Бетті щось з’їла на вулиці, отрута спрацювала стрімко, треба було швидко діяти, але ми не встигли, вона померла у ветеринарній клініці. Це було величезним стресом для нас. Смерть Бетті взагалі добила мене.
Якби ми раніше знали про ваш Інститут… Від мене до Інституту приїхала одна оболонка. Я щось говорила, щось відповідала, кивала головою, але в душі було сповнене спустошення, не було сил, я приїхала в розібраному стані.
Зараз синові – 12 років, лікування ми розпочали, коли йому було 10 років. Слава Богу, що є такий метод лікування, такий розвиток дітей, яких треба вивести на потрібний рівень життя. Адже те, що звичайній дитині скажеш один раз і вона зрозуміє – з Ігорем це потрібно повторити разів 10. Але до лікування вона могла не зрозуміти і з десятого разу… Поліпшення у стані здоров’я та поведінці сина ми з чоловіком почали помічати вже після першого етапу. Він ніби «ожив».
На третьому етапі почала приходити в нормальний стан і я. На четвертому етапі я кинула палити, навіть запах цигарок мені тепер неприємний. На п’ятому етапі я зізналася професору в одній своїй моторошній залежності, якої позбулася під час лікування. Раніше мені було соромно про це говорити. Але в Інституті стало соромно перед іншими батьками, що я замовчу такий результат мого лікування. І я наважилася розповісти…
На п’ятому етапі лікування я повністю позбулася ігроманії. Тільки тут я зрозуміла, що витрачаю час на порожній, чотири роки я провела в комп’ютері, стала справжнісіньким ігроманом. На жаль, коли я побачила, що мені не вдається вилікувати сина, я почала грати в одну із відомих стратегічних комп’ютерних ігор. Мені потрібна була альтернативна реальність, де я інша людина, де немає моїх проблем.
Це був інший світ, мій клан займав п’ятдесяте місце у світі. До нього входило 30 людей, де я була лідером. Я вночі вставала по будильнику, у нас ніч, у Чикаго – день, тому мені потрібно було вчасно відповісти тому чи іншому гравцю. Щодня треба було щось купувати для розвитку гри, витрачала дуже багато грошей. У мене були нав’язливі бажання щодня купувати щось віртуально, на що я витрачала щодня 100 – 200 гривень і більше. За місяць це виходило приблизно 3000 гривень та більше.
Я грала і в телефоні, коли настав час йти в бій, а я, наприклад, було на вулиці, я швидко сідала на лавочку, ставила поряд сумки та терміново грала. Я проводила у своєму віртуальному світі до 5 годин на добу і була немовби зомбована цією грою.
Звичайно ж, чоловікові це не подобалося, він дорікав мені в цьому, казав: «Ти весь час у телефоні!». Хоча розумів, що мені потрібний відпочинок, хай навіть такий. Найжахливіше – мені там було цікавіше, ніж у реальному житті. Перемагати, встановлювати особисті рекорди. Там я могла це робити, у реальному житті – ні. І я знову йшла у гру.
Мені було соромно говорити про це, але я боялася покинути свою гру. Як той злодюжка з 12-ти стільців. Він крав, йому було соромно, але красти не кидав… і тільки завдяки професору я пішла з паралельного світу до реального, туди я вже не повернуся ніколи, не витрачатиму час на гру. Адже здоров’я сина налагодилося і мені тепер є куди гаяти час: спілкуватися, займатися, грати з Ігорем.
У мене пройшли “котелкові болі”, нашу місцеву термінологію зрозуміють. Все життя я любила поїсти, добре готую. Тепер я – грибник-початківець. Після того, як уже 2 роки, як кинула грати, я захопилася збиранням та консервацією грибів. Люблю готувати м’ясні страви, але коронна страва – це, звичайно ж, смажена картопля, хоча ми рідко її готуємо. Я отримую задоволення від приготування їжі. Після лікування всі мої інтереси повернулися, єдине – як не любила походи магазинами, так і не люблю. Ми повністю виключили для себе телевізор, іноді можемо подивитися сімейні добрі фільми.
Любов до тварин у нас передається із покоління покоління. Минулого Різдва ми зустріли на вулиці, на ринку, маленьке цуценя. Я запитала: «Люди, чиє щеня?». Всі промовчали, так у нас з’явилася Джетта. Тепер ми з собаками гуляємо тільки намордником, щоб не повторився випадок, як з Бетті. У Ігоря змінився статус, він став дбати про маленьку Джетту, яка стала новим членом нашої родини. Син став відповідальніше ставитися і до себе, до свого життя, до організації свого побуту.
На жаль, гідне захоплення Ігоря, щоб відволікти його від телефону, і знайти заміну, альтернативу телефону, поки ми не знайшли. Усі в класі грають у телефоні і на перерві, і на уроці. Але ми домовилися, що в школі він користуватиметься телефоном лише на перерві.
Раніше в нього в мові не було розділових знаків, а нещодавно він прочитав «Тараканище» Чуковського дуже – дуже виразно. Йому ще важко переказувати те, що він прочитає, але потихеньку ці навички покращуються.
Мені, технару, краще говорити числами. Я намалювала вам схему, як розвиваються нормальні діти, і як особливі. І як впливає на розвиток особливих дітей участь у їхньому житті батьків. Нам дуже пощастило, нам у житті зустрівся Професор.
Ми знаємо, що всі покращення після лікування починаються вдома, тому їдемо додому з вірою та надією на те, що вдома здоров’я сина буде ще кращим. І обов’язково приїдемо на наступний етап.
Для бажаючих поспілкуватись про нашу історію одужання
– мій номер телефону: 050 – 259 – 77 – 67