Доброго дня! Мене звати Яна, я мама Богданчика 3 роки. Діагноз: ЗПР, сенсорно-моторна алалія. Дитина народилась здоровою до року розвивалась без відхилень і особливостей. Перші дзвіночки ми з чоловіком почали помічати в півтори року але всі родичі і лікарі звертали це на тип характеру дитини. Він не хотів відзиватись на ім’я, не звертав увагу на картинки, не хотів вчити розрізняти предмети але в лексиконі були присутні звуки “па, ба ” він міг махати “бувай”. Все змінилось коли він захворів на COVID19 дитина змінилась і поринула в себе, він не дивився в очі, не реагував на звернену мову, в нього не було вказівного жесту, він не хотів навіть просто сідати на горщик, почав весь час викладати рядочки, зносити все в одне місце, ходить на носочках, майже нічого не їв. Тоді я зрозуміла що дитина моя не така як всі.
Перші наші кроки були не вдалими, неврологи запевняли чекати до 3 років. Говорили це все через гаджити, мультики пробуйте це виключити і все буде добре. Але добре не ставало, в нього почались істерики , він не спав вночі. І ми звернулись до психіатра він вже і встановив нам умовний діагноз, виписав цілий лист назначень, аналізів, тут з’явилась лактозна непереносимість. Були препарати з вітамінами та для покращеня сну.Так ми лікувались рік. Результату майже не було. Коли ми почали оформлювати інклюзію в садочку нам сказали що в цілому наша дитина не складна і заняття в садочку йому допоможуть, а в центр розвитку його не брали. Хоча мене це дуже здивувало, тому що наша дитина за майже три роки не назвала мене мамою ні разу. Він повністю нас не слухав і не розумів, в нього не було комунікації з дітьми, він просто бігав за ними і махав руками (крильця). Не було мотивів гри він просто гриз іграшки і бігав з однієї сторони в іншу. Не повторював та не копіював наші дії. Тут ми зрозуміли що нашій дитині не допоможуть просто логопеди.
Саме в цей час на роботі нам порекомендували професора, це були люди які там були і отримали результат. Спочатку ми сумнівалися, але почитавши відгуки і зателефонувавши мамі яка пройшла через те, ми наважились. Напевно це доля, адже це знаходиться всього в 40 км від нас, люди їдуть сюди навіть з інших країн, а нам всього 50 хв від дому. Ми пройшли 1 етап. Зміни почались відразу, з 3 -4 дня він став спокійнішим, з’явився інтерес до книжок, іграшок, він почав катати машинки, роздивлятись картинки, в нього з’явився повний зоровый контакт, став дивитись розуміючим поглядом, він перестав прокидатись вночі і почав спати окремо у своему ліжку, пропали безпідставні істерики. Хоч і був момент загострення, але як каже професор — “Без обострения, нет улучшения”.
Після закінчення лікування, вдома, в нього з’явився вказівний жест, нові звуки та навіть слова (хоч вони і не зрозумілі, але це вже прогрес) він став виконувати деякі прохання. Відзивається на ім’я, розуміє що треба вдягатись, роздягатись, умиватись, сідати, лягати, давати руку і навіть чистити зуби. Ми вже задоволені результатом і ще сподіваємось на покращення.
Дякуємо професору Вагифу Мемедовичу Рахманову та мед. персоналу за уважність та професіоналізм.
Не збираємось зупинятися. Зараз приїхали на 2 етап. Попереду нас чекають ще як мінімум 3 етапи після яких, я сподіваюсь почути таки те завітне слово “мама”. Далі більше …