— Читаю історії і просто щиро тішуся, що Господь через нашого професора та весь Інститут посилає зцілення! Такі одкровення, такі історії про пройдені випробування, шляхи до одужання не можуть залишити байдужим! Велике спасибі професору за його любов до людей, його працю, його добре серце!
Ми із сином Іллею, 6 років 7 місяців, діагноз: аутизм, пройшли 2 етапи лікування. Перший – у листопаді минулого року. Другий уже зараз під час війни. Як ми добиралися з Кам’янки-Дніпровської до Дніпра — один Бог знає. Потім колись розповім про це докладно. Про те, як під обстрілами везла Іллюшу до професора, як обшила простирадлом два листи, зробивши якийсь бронежилет, як боялася, щоб на блокпосту, на виїзді з оккупованої території, не сприйняли Іллюшина гіперактивну поведінку як таку, що спеціально викликає і не розстріляли сина… Але мені треба було привезти сина до професора! Закінчили черговий етап у травні і дуже швидко їхали разом з Айкою та Тугрулом до Польщі. Додому поки що нам дороги немає… Сама я боялася їхати за кордон, тому й курс прискорили, скоротивши його на 5 днів, щоб їхати разом із знайомими. Виїжджали швидше, ніж планувалося, бо було з ким (Айгюн, привіт).
Зараз ми у Німеччині. Але моя нав’язлива ідея – продовжувати лікування тільки у професора Рахманова! Маршрут вишиковувався дорогою, оскільки першочерговий план зірвався. Скрізь, де я була, по дорозі до того міста, де ми вже зупинилися, я ставлю те саме питання: “як мені повернутися через кілька місяців тому в Дніпро на лікування”. У будь-якому разі, цю свою ідею я тримаю на фокусі. Тут дуже багато наших, я записалася до груп, щоб розуміти, як далі допомогти синові, а головне – як продовжити лікування у Вагіфа Мамедовича.
У листопаді, коли ми до нього нарешті потрапили, це з мого боку був кроком розпачу дуже впертої людини. Ніхто з моєї родини мене в цьому не підтримав. Про професора я знала, коли синові було ще три з половиною роки. Але всі (і батько сина, і моя мати) були категорично проти цього методу, вважаючи, що дитина взагалі здорова, просто лінується. Сама я керую машиною, але тільки у своєму маленькому містечку. Їхати громадським транспортом дуже боялася, був страх застудити дитину. Та й взагалі страх, що мені щось спало на думку, адже всі мої “адекватні” родичі проти. Як виявилось, материнське серце правильно відчувало. І вже під час другого року карантину, коли грошей, що заробляються, немає, везти нікому, час іде, син росте, а розвиток — на місці, ось тоді і села за кермо, син поруч, і поїхали вдвох у Дніпро. Намір один — лише лікування, тільки залишитися у клініці. І — ура!! Після першого етапу — 38% покращень, скорочення кількості скарг з 98 до 67. Мало того, і в мене налагодилося здоров’я.
Ситуація з Іллюшею так на мене подіяла, що я різко схудла на 10 кг (а й так повної ніколи не була) і у мене ще з серпня припинився менструальний цикл. Після першого курсу, який закінчився у грудні, у січні відновилися. У лютому через війну знову припинився. З 26 квітня по 11 травня — другий курс, і знову цикл налагоджується. Як буде у червні, ще не знаю.
Від професора виїжджала зі сльозами, взагалі було бажання приліпитись до нього і нікуди не відходити. Усю дорогу і вже навіть після кордону – хоч назад їдь і все. Багато невирішених питань. Тепер влаштувалися більш-менш. Але фокус тримаю на поверненні до лікування. Тут теж є дітки, батьки яких про професора не чули. Усім розповідаю. Раптом чогось, може, спільними зусиллями знайдемо можливість приїхати до Дніпра. Загалом, я уявила себе водою, мені потрібно знайти дорогу!
В Іллі за другий етап ще 45% покращень.
Лікування аутизму (2 етап ) — Світлана Петрова та син Ілля
Щоправда, все, що з переїздом до Німеччини, не можна зарахувати до відсутності стресів. Так, тут спокійно, немає війни, гарна природа, але все нове: обстановка, їжа, мені теж доводиться перебудовуватись. Якщо так вийшло, то є сили це перенести. Зараз просто живемо, багато гуляємо, благо, поруч парк, багато книг, іграшок, я цілодобово з дитиною. Але червоною ниткою одна ціль – продовжувати лікування! Тут, у Європі, дуже багато наших і всі хочуть знову до професора. Але як? війна. Шукаємо шляхи, варіанти. Шукаємо відповіді на запитання тут у влади. Поки що рішення немає. Але я впевнена – воно знайдеться.
В Іллі за 2 етапи лікування багато покращень. Є найкраще розуміння зверненого мовлення, став краще їсти. Годую його, звичайно, я зараз, тому що поїсти треба, ми були в дорозі. Але! Він став краще повторювати слова, навіть німецькі. Іноді може сказати моєї подруги: “Катя, спасибі” і головне — до місця. Доводиться багато ходити, доки йде оформлення документів. Ходить із нами, досить добре тримається.
Ще покращення в Іллі: вже краще вказівний жест, став цікавитися грою з дітьми, йде до них, став грати м’ячем, катався на тракторі з педалями, і одне коло проїхало саме. Цікавиться книжками, благо, їх тут достатньо, багато сенсорних. Розглядає качок на озері, мурах, п’є багато соків різних, трохи покращав стілець. Став підстрибувати. Скакав на надувному батуті, вибирає собі іграшки, спокійно грає у дитячій кімнаті.
Але моє головне питання — продовжувати лікування. Якщо раптом професор вирішить поїхати до Європи, обов’язково прошу повідомити заздалегідь. Особисто я всім розповідаю про професора. І продовжу це робити й надалі. Щоб уже з Німеччини нас до Дніпра приїхало багато мам чи вдасться організувати прийом професора тут.
Спасибі величезне нашому професору! Скільки ж у Вас терпіння та волі до життя! Захоплююсь вами!!! Наш професор — найкращий! Виїжджати не хотілося від нього, плакала, хотілося прямо залишитися жити, аби бути поруч. Скільки добра він зробив усім, повернув щастя і здоров’я багатьом сім’ям, багатьох просто зцілив, адже хворий член сім’ї – величезне випробування сім’ї на міцність, в повному обсязі його можуть пройти.
Всім бажаю якнайшвидшого настання світу!
Всім бажаю одужання!
А нашому дорогому професору — довгих щасливих років життя, міцного здоров’я та радісних, вдячних маленьких та дорослих пацієнтів! Обіймаю! З надією на швидку зустріч!
Світлана Петрова.