Вперше звернулися до професора у 2 роки 6 міс з діагнозом РАС та ЗПМР. Наша історія розпочиналася банально. Я лікар – гінеколог. Щаслива, довгоочікувана вагітність, яка протікає без будь-яких ускладнень. Пологи вчасно шляхом операції кесаревого розтину. Ускладнень під час операції та після не виникало, як здавалося на перший погляд. Проте, вже вдома почали виникати перші тривожні симптоми. Новонароджена дитина спала по 6-7 годин на добу. Практично весь час плакав і кричав. Я з жахом згадую ці ночі. Щомісяця зверталася до лікарів, намагалася зрозуміти, що відбувається з дитиною. У відповідь: це зуби, це гази, це його примхи, це характер. Все пройде, треба зачекати.
Приймали різні ліки, сиропи, трави. Але нічні істерики тривали. Казанок хворів, кружляв, безсилля, страх, слабкість, безпорадність. Я перестала спати ночами. У голові одна думка: як допомогти своєму малюкові. Від безвиході двічі зверталися до «бабок». Поліпшень не було. Дитина дуже часто хворіла на вірусні захворювання. Порушення сну, крики, істерики не пройшли безвісти.
У 1.5 року зник лепет, звуки, з’явилася аутоагресія (бився головою об підлогу, стіни, ліжко). Повне нерозуміння зверненого мовлення. Не було інстинкту самозбереження (вибігав на дорогу, під машини). Виражена вибірковість у їжі. Чи не відгукувався на ім’я. Засинав по 2-3 години. У процесі засинання сміявся, плакав, кричав, гриз ліжко, бився головою об ліжко. Прокидався вночі до 10 разів із криком, і знову бився головою. Енурез, енкопрес. Педіатри, невропатологи, психологи продовжували заспокоювати: «З вашим малюком все нормально, до трьох років все пройде. У вас здоровий хлопчик, пийте трави, сиропи, заспокійливі збори».
Час минав, малюк підростав, страждання та муки теж наростали. Ми перестали піти у громадських місцях. Дитина була неадекватною, м’яко кажучи. Їздили в ліс і гуляли там, щоби ніхто не бачив його поведінку. Я теж відсторонилася від усіх друзів, замкнулася в собі депресія. Тоді здавалося, що я одна на цьому світі, ніхто мене не розуміє, ніхто не може відповісти на мої запитання, ніхто не може допомогти моїй дитині. Після чергового походу до лікарів у 2 роки 3 міс., я почула діагноз: РАС та ЗПМР. Так, це звучало як вирок. Але з іншого боку, тепер я знала, що з дитиною. Ми пили різні ліки, але ставало лише гірше. Ночами я борознила інтернет, благала Бога, шукала шляхи порятунку своєї дитини.
Ознайомившись із методикою професора Рахманова, прочитавши кілька відгуків, вранці я вже дзвонила до клініки та записувалася на консультацію. Коли я побачила та почула історії людей, які тут лікувалися, я зрозуміла, що я не одна. У кожній історії я впізнавала себе і свою дитину. Тут такі ж люди, кожен зі своїм горем. І у кожного одна мета – врятувати дитину. Але на той момент я ще не підозрювала, які випробування нам доведеться пройти.
І ось 1 етап лікування, дитина стала засипати за 10 хвилин. Спав спокійно всю ніч. Спочатку я прислухалася і чекала, коли він прокинеться і заплаче. Але дитина солодко спала. Зате вдень щодня лікування — крики, істерики, аутоагресія. Здавалося, що всі скарги посилилися у 100 разів. І знову хвилювання, страх, нерозуміння того, що відбувається. Батьки з досвідом заспокоювали, казали, що це загострення, все буде добре, треба пережити, перетерпіти. Душа з тілом розлучалася. У казанку купа думок: дитина страждає, їй погано, що я роблю. Нам, мабуть, не підходить лікування, може зупинитись, поїхати. Але внутрішній голос говорив протилежне, треба закінчити етап, треба дійти кінця, треба терпіти. Усім допомагає і допоможе нам. Ми пройшли цей перший етап. І з невпевненістю та сумнівом я записалася на другий етап.
Після приїзду додому ще 2 тижні спостерігали епізоди загострення. А потім поступово пройшла аутоагресія, пішло розуміння мови, став відгукуватися на ім’я, з’явився вказівний жест, став спокійнішим. І дитина вимовила перші усвідомлені слова: «мама» та «тато». Довгоочікувані сльози щастя в наших очах. Радості не було меж. Усі сумніви розвіялися, з нетерпінням чекали на другий етап. Так, звичайно, ми всі хочемо дуже швидких результатів. Але я розуміла: якщо організм дитини страждав протягом 2,5 років, за 20 днів все відновити неможливо. І ось другий етап, на цьому етапі чергові випробування, методика ДІЗА – дозована депривація зорової активності. Для тих, хто ще не знайомий з методикою, це лікування у спеціальних окулярах чи масці. І знову боротьба із собою та з дитиною. Кожна хвилина в окулярах нам давалося, як перемога у бою. Дитина категорично відмовлялася від усього позитивного, била нас ногами, головою. Виривався, кричав, стер, падав навколішки, упирався. Колінки у дитини були здерті, пальчики на ногах збиті до крові. Я почувала себе монстром. На душі було тяжко, дитя шкода. Але в голові голос Професора: “Не шкодувати, не здаватися”! Я розуміла, що іншого шляху ми не маємо.
Після 2 етапу поліпшення не змусили на себе чекати. Пішли нові слова, психоемоційний стан дитини ще кращий. Пішов розвиток великої та дрібної моторики, став проситися на горщик. Рахунок до 10 і назад, кольору, форми предметів, назви тварин, намагався сам їсти ложкою. Стали гуляти у громадських місцях, пішов контакт із дітьми. Третій, четвертий, п’ятий етап проходив легше, ніж перші два етапи. Проте на кожному етапі виникали загострення. Звісно, не такі виражені, як у перших двох. І потім було довгоочікуване поліпшення. Розвиток дитини поступово набирав обертів. Після п’ятого етапу великий прорив угору. Пішла фразова мова, займенники, постійні питання – що, навіщо і чому. Рот не закривався.
Щодня я дивувалася своїй дитині, як диву. 100% розуміння зверненого мовлення. Дитина відвідує масовий сад, має багато друзів і вже має подружку. Додатково ми займаємось із психологом, логопедом, реабілітологом. Після закінчення 6-го етапу лікування дитина стала розповідати вірші та казки, які вона слухала під час лікування. Повністю розповідає у віршах «Айболіта» та «Мойдодира». Відзначаються покращення у всіх напрямках розвитку. Хто зараз бачить нашу дитину, не може повірити, що у неї був такий діагноз. Книги професора, розмови з батьками, збори допомогли мені знайти відповіді на всі мої запитання.
Величезна подяка Вагіфу Мамедовичу та колективу клініки за порятунок нашої дитини та всієї нашої родини!
Всім батькам – терпіння, віри, перемог.
Ви у надійних руках Професора!