Восьмий етап лікування в Інституті закінчила Світлана (ім’я із етичних причин змінено), 5,8 року. Діагноз – РАС, ЗПМР, СДВГ. Сім’я дівчинки зараз тимчасово проживає в Німеччині, але батьки ухвалили рішення, незважаючи на небезпеку та відстань, привезти доньку на черговий етап лікування у Дніпро. — Про методику професора Рахманова я дізналася випадково, через інтернет, пошуковик видав інформацію, але я у випадковості не вірю, і одразу зрозуміла: Бог підказав мені, що треба звернутися саме сюди.
Ми – з Києва. Донька народилася здоровою, дев’ять балів за шкалою Апгара. Було грудне вигодовування та прикорм, розвивалася дитина нормально, сидіти та ходити почала вчасно. У 1 рік і 8 місяців пішла до дитячого садка, була товариська, бігла до дітей. Але, приблизно, коли Світлані виповнилося 2,5 роки, ми з чоловіком зрозуміли, що з розвитком доньки щось не так. Вона не говорила, вимовляла тільки звуки, не розуміла звернену мову, не реагувала на своє ім’я, не зверталася до батьків. Треба було терміново рятувати дитину.
На момент початку лікування в Інституті Світлані було 3 роки. Я розуміла, що приїхала туди, куди мені треба. Попросила у день консультації, щоб того ж дня ми розпочали лікування. Професор дозволив, я думаю, він побачив у моїх очах надію на лікування дитини.
Першого дня лікування у доньки нормалізувався сон. Раніше були великі проблеми із засинанням, щовечора вона була вся схвильована, агресивна, важко було її заспокоїти.
Ось уже майже три роки кожні 3 місяці, на 20 днів, ми їздимо на лікування до професора. Завдяки лікуванню в Інституті професора Рахманова за цей час ми мали багато позитивних змін.
У 3,10 років Світлана заговорила, у неї з’явилася мова. Я впевнена, що це результат лікування у професора, тому що на той момент дитячий садок був закритий внаслідок карантину, спілкування з однолітками не було, ми були вдома, повернулися після чергового етапу лікування та донька почала розмовляти з нами.
Стала співати пісні, запам’ятовувати та переказувати казки, вчити алфавіти (укр, англ, вже й німецьку), цифри (рахунок – укр. та німецьк.), кольори, назви тварин різними мовами та копіювати їх звуки. З’явилося розуміння зверненої мови і з кожним разом збільшується, виконує, якщо їй говорити, наприклад: принеси, дай, поклади, викинь, одягай, знімай, стій, постав та інше. Стає на самокат і відштовхується, крутить педалі на тренажері (велосипеді). Відмовилася від пляшки з молоком на ніч і вночі, почала лягати на ліжко, коли хоче спати і намагатися вкласти того, хто поруч, стала усвідомлено дивитися і виявляти інтерес до спілкування по відеозв’язку. Зорово запам’ятовує, як пишуться слова. Писати їй поки що складно, трохи порушена дрібна моторика.
Почала ходити на великі відстані пішки, а не на візку, плавала сама в колі на морі. Стала виявляти емоції, повноцінно грати з іграшками, виник інтерес до живих тварин.
Дає словесну відповідь на поставлене запитання. Виходить розуміння зверненої мови, більше слухається, одягається сама, акуратно виправляє одяг.
Розширився щоденний раціон, тепер їсть і м’ясо, і рибу, картоплю. Решта овочів поки що їсть, якщо перемолоти на блендер, як овочеве пюре. Ми з чоловіком дуже раді таким досягненням.
Попередній етап лікування закінчили 23 лютого. Після приїзду додому, до Києва, на нас чекала жахлива новина – початок війни. Ми одразу ж переїхали до кумів на дачу під Київ, білоруський напрямок. За 3 км від населеного пункту, де ми жили, вже була окупована територія. По вулицях нашого селища їздили російські танки… Ми кілька днів сиділи в підвалі, під постійними обстрілами, потім вирішили вийти і діставатися Києва. Все було так, як показували в новинах: ми йшли через зруйновані мости, доки зустріли наших військових, які передали нас волонтерам, а ті допомогли дістатися Вишгорода. Після приїзду до Києва ми зібрали речі і ввечері на евакуаційному поїзді, з чоловіком та донькою, поїхали до Львова. Звідти мій тато забрав нас машиною до Німеччини.
Мої батьки вже 18 років живуть у Німеччині, тому ми були там, можна сказати, як вдома, але тільки приблизно через 6 місяців я почала почуватися трохи краще. Я не могла читати новини про те, що відбувається в Україні, одразу плакала, не могла спокійно розповідати історію хвороби доньки – одразу з’являлися сльози на очах.
Через те, що довелося пережити, у Світлани почалося загострення: вона знову почала кусатися, правда, з’явився страх покарання – кажемо, що намажемо гірчицю (з тюбика мазали на руку, вона спробувала, їй не сподобалося), але тепер це добре працює, як залякування). Я розуміла, що ми мали б розпочати черговий етап лікування, але, на жаль, не можемо.
Дуже сумували за всіма в Інституті. У фейсбуці є група мам особливих дітей у Німеччині, я розповідала в ній про лікування у професора. І лише одна мама написала, що лікувалися акупунктурою у китайця в Німеччині. Не знають про таке лікування.
Якби у професора з’явилася можливість приймати пацієнтів у країнах Європи, впевнена, всі батьки, які виїхали, змогли б до нього приїхати. Ми, батьки, розглядали різні варіанти, щоб професор приїхав до Європи, навіть хотіли звертатися до посольства.
У зв’язку з військовими діями на території України, а також умовами дії нашого статусу в Європі, багато хто з нас не має можливості приїхати на лікування до Дніпра. При цьому ми втрачаємо дорогоцінний час наших дітей, що відбивається на їхньому здоров’ї. Багато хто з нас пропустили вже як мінімум по кілька етапів лікування.
Півроку ми чекали на оформлення посвідчення на проживання у Німеччині, тільки отримали документи і відразу ж приїхали на лікування до професора.
Я проїхала за кермом 2,400 км, з двома ночівлями – у Польщі та у Києві – ми заїхали додому на декілька годин. В Інституті я одразу відчула себе спокійно та впевнено, донька стала краще розуміти звернене мовлення. Принесла пульт, щоб їй увімкнули телевізор, і на запитання бабусі, що дивитимемося, відповіла: алфавіт. А в останній день лікування Світла чітко та голосно сказала: «Хочу їсти!». Всі покращення у нас зазвичай наступають удома, їх буває набагато більше, ніж у процесі лікування.
Особисто у мене пройшов тік ока, з’явилися спокій і впевненість у тому, що ми зможемо вилікувати дитину.
Поки повертаємося до Німеччини, дуже хочеться залишитись вдома, але тут без електрики та води з дитиною дуже важко. Дуже чекаємо на закінчення війни. Як би не було, обов’язково приїдемо на наступний етап лікування.
Всім миру та здоров’я!
До зустрічі в Інституті!