Небезпечну дорогу в тисячі кілометрів з Азербайджану в Україну здолала сім’я Теймурових, щоб продовжити лікування свого сина Сулеймана (4,5 років).
— Дорога була дуже довга, — розповідає мати Наргіз, — але нам вдалося приїхати до нашого професора з Баку! Ми їхали три доби. З Баку — до Стамбула, зі Стамбула — до Кишинева літаком, потім машиною, на таксі, добиралися до кордону (350 км) Молдови та України, до міста Атаки, це північна частина Молдови. Ну, а потім до Дніпра добиралися також машиною (850 км). Ось ми тут. Так, до речі, родичам ми сказали, що знаходимося на відпочинку в Туреччині, інакше нас би не відпустили, батьки дуже хвилювалися б, не хотілося їх засмучувати. Лише зараз зізналися, що ми в Україні.
Почали лікування, адаптувалися, все йде за планом. У Дніпрі спокійно, іноді сирени, але загалом усе як і раніше. Хочу сказати тим, хто не наважується приїхати: не варто пропускати етапи лікування, адже кожен етап – це користь для наших дітей, це їхнє майбутнє. Керуючись цими думками ми вийшли в дорогу і не знали, чи зможемо дістатися Дніпра, чи пустять нас, іноземців у країну, де йде війна, яке там… Всі ці питання знайшли свою відповідь – ми благополучно приїхали та розпочали лікування. Нам дзвонять знайомі та родичі, запитують, як ми дісталися, чи не небезпечно, ми відповідаємо, що розуміли, на що йшли, вірніше їхали. Багато хто називає наш вчинок героїчним, але перш за все для нас зараз — врятувати та вилікувати сина.
Сулейман у нас із чоловіком — третій, наймолодший син. Старші сини завжди радували нас своїми успіхами, тому нам і на думку не могло спасти, що з нашим молодшим хлопчиком може щось статися.
Щоправда, усю вагітність у мене був жахливий токсикоз, млявість, апатія, але, головне, з дитиною все було нормально, і я особливо не переживала. Пологи пройшли за допомогою кесаревого розтину, хоча старших хлопчиків я народила сама.
До року я годувала Сулеймана грудьми, потім розпочали прикорм. До речі, з їжею у нас ніколи не було проблем, у сина немає вибірковості у їжі. Коли дитині було півтора роки, ми помітили деякі відхилення в його поведінці. Він перестав відгукуватися на ім’я, не дивився у вічі, весь час переглядав той самий мультфільм, погано спав, потім у нього з’явилися різні стереотипії. Ми почали займатися з психологами, але ці заняття, на жаль, не допомагали.
Потім почалася Сovid пандемія, карантин, ми були вдома і зрозуміли, що стан хлопчика стає все гіршим і гіршим. Наша сусідка дізналася про професора, коли він був в Азербайджані, Баку, і рекомендувала звернутися до нього. Вона порадила подивитися фільми про професора у YouTube, особливо «Герой нашого часу». Під час перегляду фільму я зрозуміла, що нам потрібно неодмінно показати нашого хлопчика професору. Коли чоловік прийшов додому, я ввімкнула йому фільм і вже на п’ятій хвилині перегляду сказав: «Треба їхати». Ми були впевнені, що тут нашу дитину врятують і вирішили їхати в Україну.
Дай боже, що третій етап нам допоможе ще більше. Адже після двох етапів у дитини дуже багато позитивних змін: відновився зоровий контакт, він уважніший, добре спить, ходить без памперсів, засинає сам у ліжку, без коляски. Для мене, для мами – це дуже великі успіхи.
У мене двоє дорослих дітей, які з півтора року ходили в туалет на горщик, а третій дитині було вже 3 роки і 10 місяців і він ходив у туалет памперси, не розумів, не сприймав горщик… Уявляєте, що я відчувала… Правда, після лікування він одразу сів на унітаз. Для нас це був найперший і найголовніший результат.
Через тиждень після того, як ми повернулися додому, Сулейман узяв ложку і почав сам їсти. З боку це виглядало нормально, як правило, але для нас це й мало особливе значення.
Пішли деякі стереотипи, наприклад, він постійно грав зі своїми пальцями: загинав, затискав, розтискав, скручував. Після першого етапу ці події припинилися. Між першим та другим етапом — 30% різниця у покращенні. На другому етапі він уже був без памперса, але ще, як і раніше, у візку. Я мріяла, щоб дитина прийшла і лягла поруч зі мною в ліжко, але вона була, ніби прив’язана до коляски. І ось на третій день другого етапу лікування, вірніше, на третю ніч він ввечері ліг і заснув на дивані. Після приїзду додому ми забули про візок.
Ми дуже раділи таким змінам у поведінці та здоров’ї сина. Чекали 3 місяці, щоби приїхати на третій етап лікування. Але в Україні почалася війна… Ми чекали ще три місяці, але, на жаль, військові дії не припиняються, і ми зрозуміли, що втрачаємо дорогоцінний час. Попросили професора запрошення на лікування в Інституті, і дуже раді, що ми зараз тут, що нас без проблем на кордоні пропустили в Україну, коли побачили запрошення на лікування. Ми розуміли, що рятуємо свою дитину, тому подолали цей важкий шлях у такий непростий час.
Згадую, як нам діагностували то аутизм, то РАС, хоча генетичний аналіз нічого не показав, і тільки у професора я повірила, що наша дитина здорова. Професор називає нашого сина Сулейхан, і ми у сім’ї теж стали його так називати. Ще професор називає жартома Сулеймана «нахаба», адже наш хлопчик з «характером», не любить підкорятися, тому зараз намагаємося правильно коригувати його виховання.
Я весь час пам’ятаю слова професора: “Одужання дитини – це пекельна праця”, 50% на 50% – батьки та професор. Тому теж намагаюся, працюю на всі ці мої 50%. Намагаємось виконувати всі вказівки професора, робити все, що він каже, кожну дрібницю, щоб результат був ще кращим. Наприклад, процедуру за методом ДІЗА робимо часто — більше за норму, і я бачу результат — у сина навіть погляд змінюється після таких занять. Під наглядом професора спокійно і мені, і чоловікові. У чоловіка були протрузії хребта, після лікування все нормально.
Ми ще більше об’єдналися в боротьбі за здоров’я сина, кожен по-своєму робить внесок у нашу спільну справу.
Дякуємо команді професора за теплий прийом та турботу. Ми вас любимо!
Слава Україні!