Олега у його сім’ї люблять усі: і дідусі, і бабусі, і батьки, і старший брат – студент. Хлопчик усі свої 8 років росте в атмосфері кохання та доброти. Сім’я – потомствені медики, тож за здоров’ям онука та сина теж ретельно стежили. Проте Олег зараз проходить перший етап лікування у нашому Інституті. Причина його захворювання – приклад того, наскільки негативно для здоров’я може обернутися, здавалося б, звичайний, дитячий переляк. І як війна ранить не лише на полі бою, а й глибоко в тилу.
Того осіннього дня 2022 року в Дніпрі було голосно… Робочий час добігав кінця, хтось уже встиг приїхати після роботи додому, хтось був у дорозі. Олег із батьками тільки зайшли до квартири, і за вікнами почався трилер… Тільки не кіношний, а реальний. У район заводу ЮМЗ, неподалік якого знаходиться будинок, у якому живе сім’я хлопчика, полетіли ракети… Гул, шум, дзвін, вибухи – все це чули і бачили всією сім’єю. У чомусь були одягнені, в тому й побігли на перший поверх, потім у підвал. Навколо все було сповнене страхом і тривогою. Олег не плакав, не кричав, на перший погляд, хлопчика не торкнулося того, що відбувається.
Практично весь наступний день дитина проспала, не вставала з ліжка. А ще наступного дня у нього почалася нудота, блювання, і трапився спазм шиї. У цей час Олег не міг говорити, не міг дихати, але перебував у свідомості. Потім йому почало зводити праву ногу, почалися судоми.
– Ми звернулися до однієї з дитячих лікарень області, – розповідає мама, лікар за фахом, – потім до іншої. Зробили енцефалограму, що показала епіактивність. Нам спочатку сказали, що це психосоматичний синдром, потім дегенеративно – дистрофічний синдром. Ми здали всі аналізи, які тільки можна було, займалися з двома психологами, зверталися до психіатра, який призначив антидепресанти і препарат золофт, поставив діагноз панічні атаки.
Жодних позитивних змін від його прийому не наставало. Нудота та блювання, які закінчувалися спазмом шиї, не проходили. Ми продовжували метатися між лікарями. Під підозрою була навіть епілепсія, призначили депакін – протисудомний препарат, який приймають під час нападів епілепсії.
Возили сина в одну із областей Західної України до лікаря. Виїхали на місяць до Трускавця, щоб змінити обстановку синові. Потім поїхали до Європи: до Польщі, Німеччини, Австрії, але краще за Олега не ставало. Ці напади припинялися тільки під час сну, але від болю він не міг заснути. Боротися з нападами ми намагалися за допомогою сибазону, сильного снодійного.
У травні колега запитала мене: «А у професора Рахманова ви були?». І тут я, сама доктор, згадала все, що чула про чудеса, які відбуваються під час лікування у нього. Ось так ми вчинили: всю Україну та Європу об’їздили, а в себе вдома, у Дніпрі, не звернулися до професора, Польщі, Італії, Іспанії та інших країн. А багато жителів Дніпра не знають про метод професора Рахманова.
Коли ми прийшли до професора, він попросив Олега описати його статки під час нападів. Ось що син розповів: «Спочатку в мене починається паніка, потім нудота, блювання, страх, тривога. Перед спазмом шиї у мене напружуються ноги, а потім уже настає спазм. Під час спазму я не можу дихати, казати, у мене закочуються очі. Я все чую, все розумію, через час я знову роблю вдих і знову задихаюсь, у мене згортає шию або праворуч, або ліворуч, згортає щелепу ліворуч. Останній раз було три спазму поспіль, але короткі, з перепочинками. Під час перших двох спазмів я засинав, під час третього не заснув, але спазм пройшов швидко. Після спазму я відчуваю слабкість, крепатура в ногах та шиї».
Професор сказав нам, що Олег має синкопальний синдром і рідкісні в медичній практиці «панічні судоми». За час лікування у сина пройшла нудота, покращився апетит, він став спокійнішим, впевненішим, сміливішим, навіть підріс на 7 см за ці двадцять днів і погладшав на кілька кілограм. Навіть із речей це помітно. Раніше він боявся сісти десь, у лікарні боявся взятися за ручку дверей, гидував, зараз це все пройшло. До закінчення лікування ми переробили енцефалограму. Епіактивності вже не було. Професор мене заспокоїв, що у таких дітей нерідко дані електрофізіологічних досліджень не відповідають нормі, і це спричиняє діагностичну плутанину.
Ми, як батьки, уважно читали чергову наукову працю, монографію професора Рахманова «Внутрішньосімейний Невроз», і в одному з розділів я прочитала інформацію, подібну до історії моєї дитини. Я ще раз переконалася в тому, що подібні симптоми – це один із варіантів синкопального стану.
Після лікування і у нас із чоловіком покращився стан здоров’я. Я стала набагато спокійнішою і впевненішою, припинилися головні болі, менше стала засмучуватися через стан сина, тому, що бачила реальні результати лікування. У чоловіка вже після кількох процедур пройшов гайморит.
Дійсне ім’я хлопчика з етичних причин змінено на Олег.