Гордій – наша перша дитина від моєї першої вагітності, яка протікала нормально. Щоправда, були питання під час УЗД: передбачалася генетична патологія, але я склала тест, який це не підтвердив. Мій син народився за 2 дні до мого двадцятишестиліття. Пологи були природні.
З трьох місяців я почала помічати, що у дитини щось не так з розвитком. Він не тримав голову, відкидав її назад, зригував часто, у 6 місяців ще не сидів і не робив того, що інші діти у цьому віці. У цей час УЗД показало у нього гідронефроз лівої нирки, нас направили до хірургів, які сказали, що треба терміново робити операцію. Під час операції в лікарні дитина була дуже налякана. Ми провели багато роботи, рятуючи дитину, але була повна невідомість, синові ніхто не ставив конкретного діагнозу. Зрештою, я домоглася від лікарів відповіді: атактичний церебральний параліч, загальне недорозвинення мовлення (ЗНМ) першого рівня, транзиторна аміноацидопатія, субклінічний гіпотиреоз. До року приймали ноотропи, від чого йому було ще гірше.
У рік Гордій сам не сідав, сидів, тільки коли ми його садили, ніяких рухів не робив. Звернутися до професора нам порадили знайомі, які лікували тут дитину.
На консультацію до Інституту ми приїхали кілька років тому, коли Гордію було трохи більше року. Домовилися про початок лікування, але розпочався локдаун, пов’язаний із коронавірусною інфекцією і, на жаль, приїхати було неможливо.
На перший етап лікування ми приїхали, коли Гордію було близько двох років. Приїхали з такими скаргами: головний біль, метеозалежність, здуття живота, хитання головою, гіперчутливість рук – тряслися руки і голова, не ходив, не було сили в руках, косив очима, була порушена координація рухів, вимовляв мало слів, була бліда шкіра обличчя, низький гемоглобін, видно вени на скронях, залежність від грудного годування, спав тільки зі мною, погано жував тверду їжу, була залежність від їжі, з обережністю ставився до нових продуктів, не їв нову їжу, міг просто так почати кричати, влаштувати істерику, якщо що-небудь не по-його, малорухливий, плаксивий, не їв сам, не просився в туалет, не чистив сам зуби, не любив, коли одягали шкарпетки чи рукавиці, не любив мити голову, стригти нігті, не обіймався, постійно носив у руці певні іграшки, була звичка стукнутись об щось головою, бив себе по голові, не любив кататися на гойдалці. Йому був неприємний дотик вологи – дощ, сніг, вітер, гаряча чи холодна вода, не любив дотику до піску, трави.
Особливих змін у фізичному плані після першого етапу не було видно. Наша бабуся навіть сказала: “Що ви зробили з дитиною?”. Потім ми помітили, що він став розуміти звернене мовлення. З кожним етапом лікування були нові вдосконалення. Після третього етапу дитина стала одужувати, грати з іграшками, складати пазли. І, головне, почав сам ходити! Це було диво.
У грудні минулого року ми пройшли п’ятий етап лікування. Після лікування здобули великий поштовх у психологічному розвитку. У нас з чоловіком з’явилася надія та віра, що все має вийти. Ми віримо в дитину, хоч і складно йому, але він дуже старається і вже звик до лікування, уважно слухає та відповідає на запитання професора.
Наразі у сина налагодилася комунікація, йому подобається спілкуватися з дітками. Якби не війна – пішов би до дитячого садка. Ходить сам в туалет, став спокійним, раніше жбурляв іграшки, психував. Спокійна мова, будує речення, каже: «Тату, купи піцу», «Тату, купи машину». Коли йому щось треба, він старається і каже так, що ми всі розуміємо. Вдома завжди настає покращення. А головне – буде ще краще.
Рідкі страви поки що не їсть сам, але каші їсть. Звичайно, дуже лінується, треба змушувати щось робити. Іноді доводиться трохи підвищити голос, щоб він почув і зрозумів, що йому кажуть. Трохи косить око, але все одно не так, як раніше. Якби не війна, ми б скрізь їздили, гуляли, ходили б на дитячі майданчики, займалися з дитиною, а так йому одному нудно зі мною вдома сидіти.
У мене було варикозне розширення вен, після лікування стан покращився. Налагодився внутрішній душевний стан, пішли страхи, переживання, тривога. Я багатьом раджу ваш Інститут, треба все пробувати, щоб потім не звинувачувати себе в тому, що пропустили шанс повернути дитині здоров’я. Я відчуваю материнським серцем, що у нас має все вийти саме тут.