Перший раз на лікування до професора Рахманова я приїхала у 2001 році, у 25 років. У мене був сильний головний біль, на основі результатів МРТ медики поставили діагноз розсіяний склероз. На той час я вже була одружена, виховували із чоловіком сина. Для мене моє захворювання було шоком. Я дуже засмутилася, з’явилася апатія до всього, страх, тривога, депресія, байдужість до власної дитини та багато інших скарг. Чоловік мене не розумів, сердився, йому не потрібна була хвора дружина, він почав гуляти і в результаті пішов із сім’ї.
Мої родичі лікували у професора дитину з порушеннями слуху та мови, і порадили мені звернутися до нього на консультацію.
Всі казали, що професор суворий, але мені він здався дуже доброю людиною, таке було моє перше враження про нього. Навіть зараз, напевно, Вагіф Мамедович суворіший, ніж був у молодості.
Правда, я тоді не розуміла, до чого психіатрична лікарня на Ігрені до мого розсіяного склерозу, але була згодна, що нервову систему треба підлікувати.
Після першого етапу лікування усі рідні побачили зміни у моєму стані. З сімдесяти скарг, з якими я приїхала – хвилювання, тривога, страх, паніка, загальна слабкість, підвищена стомлюваність, млявість, порушення концентрації уваги, дратівливість, зниження та пригнічений настрій, втрата життєвого інтересу тощо – на момент закінчення лікування залишалося близько 20-ти, і ті з часом зникли. Я посвіжішала, погарнішала, професор дав мені установку – навіювання: «Забудь про свою хворобу!». Я так і зробила. У мене немов з’явилися крила, я хотіла літати, забула, що я хвора, покращилися стосунки з рідними та на роботі.
Незабаром після першого етапу лікування я повторно вийшла заміж, мені дуже пощастило з другим чоловіком, у нас дуже добрі стосунки та повне порозуміння. Він став зразковим батьком і для мого старшого сина, і для нашої спільної дитини. Хлопчики ладнають між собою, молодший до 12 років не знав, що у старшого – інший тато, доки не став замислюватися, чому у брата інше прізвище. Ми йому все пояснили, син із розумінням поставився до цієї новини.
Коли я була вагітна другим сином, на шостому місяці вагітності мені раптом стало погано, почалися сильні, нестерпні мігрені, перепади тиску, депресія, стрес, паніка, сильний токсикоз і т.д. Стався гормональний збій, стояло питання про переривання вагітності. Лікарі розводили руками, допомогти не могли, ліки також не допомагали. А скільки було «бабок», усіляких знахарів, скільки часу й грошей туди по довірливості було витрачено… Я сама медсестра, навіть хотіла звільнитися з роботи, бо часто відпрошувалася, звичайно, керівництву це не подобалося.
Тоді я вирішила зателефонувати до професора. Запитала, чи можна записатися на прийом. Він був у відпустці, але по телефону заспокоїв мене, сказав: «Я вийду за тиждень, приїжджай». Через 21 день лікування я повернулася додому без жодної таблетки. Мої пологи були, як мені сказали лікарі, «як за книгою», дитина народилася здорова.
Після лікування змінився характер головного болю та моє ставлення до свого стану.
Я стала більш працездатною, стресостійкою, почала повноцінно жити та працювати.
З того часу я періодично продовжую лікування та спостерігаюся у професора протягом 12 років, насамперед, з міркувань профілактики.
У 2017 році МРТ головного мозку виявила вогнища на стовбурі мозку та на мозочку, а це – прояви розсіяного склерозу. Але невропатологи розводили руками, унеможливлювали розсіяний склероз, казали, що це, можливо, наслідки перенесеного мікроінсульту. У 2019 році, після лікування у професора, під час МРТ вже було видно поліпшення, на стовбурі мозку було лише одне вогнище. Але мені настільки стало краще, що ніхто зі спеціалістів, у т.ч. невропатологів, не підтверджували діагноз «Розсіяний склероз». Сказали, що за ці роки, з того моменту, коли мені поставили такий діагноз, я була б вже прикута до ліжка, а то й зовсім би померла. Така позитивна динаміка, яку підтвердили лікарі, це – результат мого лікування у професора.
У грудні 2021 року я сильно захворіла, коронавірусна інфекція вразила і мене. Було уражено 80% легень, 3 тижні не збивалася температура 40°. Дякувати Богу, я одужала і залишилася жива. З лікарні мене виписали у січні, і я почала вчитися заново ходити, писати, щось робити.
З початком війни ми з молодшим сином виїхали до Польщі. На жаль, там я вдруге захворіла на коронавірус, але вже штам Омікрон. Захворювання перенесла легше, ніж попереднє.
У вересні приїхала і зробила знову МРТ, яка показала, що вогнищ на стовбурі мозку та мозочка немає, є невеликі нові вогнища, але я думаю, це наслідки перенесеного ковіда.
На жаль, цього літа, через війни і постійні стреси, мій стан погіршився. Чоловік та старший син зараз на передовій, захищають нашу землю. Я дуже хвилююся за них. Приїхала до професора, щоб заспокоїтись, адже я потрібна моїм чоловікам сильною, і з тилу передавати тільки хороші новини, щоб у них була мотивація якомога швидше здобути Перемогу в цій жорстокій війні. Коли приїхала на лікування, хотілося попросити професора, щоб «обколов мене голками», як їжачка, так тривожно було на душі.
Під кінець лікування відчула значні поліпшення. Раніше, під час нападів, я пила щонайменше п’ять знеболювальних плюс корвалол плюс ще якісь таблетки. Зараз достатньо однієї таблетки знеболювального, щоб покращився стан.
Періодично професор проводив зі мною невербальний гіпноз. Перед зануренням у гіпноз, коли професор підходив до мене, я трохи відчувала страх, частішало серцебиття. Під гіпнозом, напевно, як і всі, вселяла собі, що все буде добре, і в мене, і в рідних. А тепер ще хочеться побажати всього хорошого всій нашій Україні.
Відчуття під час гіпнотичного сну в мене постійно різні. Буває, сльози течуть, не можу пояснити, чому, буває, усміхаюся, буває, просто засинаю, відчуваю сильну сонливість, почуття все притупляються. Потім після пробудження піднімається настрій, хочеться щось робити, йти вперед по життю. Я заряджаюсь позитивною енергією після гіпнозу.
Стаю фізично міцнішою, із задоволенням працюю вдома на городі. У нас із чоловіком велике господарство, ми займаємося розведенням курей. Слава Богу, я з усім цим справляюся, стала набагато міцнішою. Адже раніше могла просто помити посуд і мені вже треба було лягати відпочивати, дуже втомлювалася.
Рік тому я закінчила курси водіння і тепер самостійно керую автомобілем. Раніше не ризикнула б. Сподіваюся ще багато зроблю в житті такого, що раніше було просто мрією.
Якщо комусь потрібна інформація про мою хворобу і про те, як я її перемогла, завдяки спільній праці лікаря – професора – залишаю номер мого телефону: 067–609–4582
Наталія Іванівна Лебідь, Дніпропетровська область.