Про метод професора В. М. Рахманова я дізналася випадково, в інтернеті, 13 років тому. Тоді й приїхала вперше на лікування, мені було 32 роки.
Я завжди була здоровою дитиною. Виховувалась у сім’ї військовослужбовця, об’їздили з татом весь колишній Радянський Союз, змінювали гарнізони, були і зміна клімату, і перепади температури, в різних умовах доводилося жити, але я рідко хворіла. Моя історія захворювання тягнеться з мого вісімнадцятиліття. У 18 років я вийшла заміж. Того ж року мені встановили діагноз «Ревматична хвороба серця», поставили на облік до кардіо-ревматолога. У мене були постійні болі в серці та задишка. Раз на три тижні я проходила курс біцелінотерапії, періодично лягала до лікарень для лікування. Лікарі пропонували оформити групу інвалідності, але я відмовлялася, боялася, що потім не влаштуюсь на хорошу роботу.
Через кілька років мені було поставлено діагноз гідроперикард — надмірне скупчення рідини у серцевій сумці. Спочатку лікарі сказали: “Нічого страшного, менше перебувати на сонці і все пройде”, періодично мені кололи уколи, ставили крапельниці – так і жила. Під час вагітності старшою донькою 8 місяців лежала на збереженні. Народила здорову дівчинку шляхом кесаревого розтину. Через шість років мені захотілося дати ще одне життя, я завагітніла. Лікар дуже лаяла мене, казала, що мені категорично не можна це робити. Але я все витримала та подарувала чоловікові другу дочку.
Незабаром влаштувалась на хорошу роботу, але на комісії в поліклініці мені заборонили працювати позмінно, довелося перевестись і працювати в денну зміну.
Але здоров’я підводило знову і знову. Пам’ятаю, чоловік привіз мене до лікарні, а лікар каже: «Я групу не дам, навіщо Ви її привезли?». Чоловік відповів: «Не потрібна нам група, просто врятуйте, будь ласка, мою дружину». Мене лікували, виписували, але я розуміла, що все одно нездорова.
Я не виходила з лікарень, вони мені були вже як рідний дім. Могла знепритомніти в місті, посеред вулиці, були стани втрати свідомості з судомами. Останньою краплею стало те, що в голові з’явилися шуми, я чула голоси, мені здавалося, що мене хтось кличе. Була постійна знервованість, хвилювання, тривога, дратівливість, пригнічений настрій, страх, паніка, загальна слабкість, підвищена стомлюваність, млявість, порушення концентрації уваги, втрата життєвого інтересу та ін.
Вночі я плакала, щоб ніхто не бачив, щоб діти не бачили. На людях я намагалася бути веселою, робила манікюр – педикюр, а в душі – не хотілося жити. Хоча я розуміла, що в мене сім’я, двоє дітей та чудовий чоловік.
Коли довго лежала у лікарнях, у відділеннях реанімації, ревматології, кардіології, гінекології, нейрохірургії, травматології – бачила багато поганого, бачила смерті тих, з ким була в одній палаті і лише вчора спілкувалася, пропускала все це через себе.
Далі – гірше. Моїми великими проблемами стали раптові втрати свідомості до кількох разів на день та носові кровотечі. Завжди носила з собою нашатирний спирт, щоб скористатися ним, якщо починала непритомніти. Але не завжди це вдавалося, в основному, я одразу «вимикалася». Я часто задихалася, спала сидячи на двох подушках. На той час я перенесла 8 загальних наркозів: були гінекологічні операційні втручання, пологи шляхом кесаревого розтину.
На момент звернення до професора моїй старшій доньці було 8 років, молодшій – 8 місяців.
Коли ми приїхали на лікування, чоловік вів мене під руки, я не розуміла, де я що від мене хочуть. Ми заблукали в лікарні, і одна жінка сказала нам: «Вам пощастило, якщо Ви приїхали до професора Рахманова». Я звикла до крапельниць, операцій, горя на обличчі тих, з ким разом лікувалася. А тут усі сміються, усміхаються, я не розуміла, чому. Професор познайомив мене з іншими пацієнтами та поклав на лікування.
Позитивні результати з’явилися одразу. Головне – я більше не втрачала свідомість, і припинилися носові кровотечі. Усі казали, що найсильніша скарга йде наприкінці лікування, але вже на половині першого курсу у мене з’явилися покращення – я могла спокійно ходити без нашатирного спирту.
Я приїхала на лікування з подушками, під кінець першого етапу мені була потрібна лише одна подушка. Трохи згодом я вже могла лягати на спину, а не тільки на бік, і подушки були не потрібні. Майже відразу після лікування припинила приймати препарати для серця.
Лікування було, зокрема, і з допомогою невербального гіпнозу. Відчуття під час гіпнотичного сну – спокій, наче я пливу, всі оточуючі – далеко від мене, теж пливуть, а я наче трохи відірвана від землі. Іноді здавалося, ніби пливу під водою.
Зникла зайва рідина із серцевої сумки. До лікування, при нормі – 50–75 мл об’єм рідини був від 200 мл до 2 літрів, я кілька разів потрапляла в реанімацію. З кожним етапом лікування я почувала себе краще. Сьогодні всі показання у нормі, ліки приймаю дуже рідко, за необхідностю.
Під час лікування мене спіткало велике горе – у перший день, коли я перебувала на одному з етапів лікування, помер мій тато.
Через деякий час у старшої доньки виявили пневматорекс легень, вона довго лікувалася в обласній дитячій лікарні. Пережити ці сімейні трагедії мені допомогло лікування в Інституті, не знаю, як би я впоралася сама.
Тепер для профілактики приїжджаю щороку до професора, навіть уже не рахую етапи.
Щоправда, перед останнім етапом у вересні 2022 року була перерва – 3 роки. Чесно кажучи, мій стан був задовільний, не було на що скаржитися. Зараз приїхала для підтримки загального стану, треба заспокоїтись після останніх подій навколо. З’явилися нечасті головні болі, була гостра ішемічна атака.
Для нашої родини Професор – людина з великої літери, він врятував мені життя. Також поправив здоров’я моїм близьким. У старшої дочки часто давалася взнаки вегето – судинна дистонія, було порушення менструального циклу. Після лікування налагодилося, цикл відновився.
Дякуємо Професору та всьому колективу Інституту.
Мій контактний номер: 067 – 256 – 44 – 16
Наталія, м. Кам’янське.