Про знаменитого професора Рахманова я чула ще у студентські роки, коли навчалася у Дніпропетровській медакадемії. Ще тоді знала, що для багатьох він був останнім шансом зберегти життя, так би мовити, остання інстанція. Зараз серед пацієнтів професора – і мій син, за повернене здоров’я якого я дуже вдячна цьому легендарному лікареві.
Лев — наш з чоловіком Євгеном первісток. Вагітність я переносила легко, але на 20-му тижні захворіла на гнійну ангіну з ускладненнями у вигляді некротизуючого стоматиту, приймала антибіотики. Впевнена, що це не пройшло так просто для сина… Пологи відбувалися нормально, Льові виставили 8–9 балів за шкалою Апгар.
Коли синові виповнилося рік і три місяці, ми з чоловіком зрозуміли, що з ним щось не так. Малюк перестав відгукуватися на своє ім’я, перестав вимовляти не те, що слова – звуки, зникли зоровий контакт – не дивився в очі, вказівний жест, інтерес до іграшок, ровесників. Ми думали, що він переросте, намагалися займатися з ним, грати в розвиваючі ігри, але результату не було.
У 2,3 роки ми звернулися до невропатолога. Нам сказали, що у нашого сина – затримка мовленнєвого розвитку (ЗМПР), порадили займатися з логопедом. За рік занять син вивчив назви кількох тварин – це були й усі успіхи. Тільки тепер розуміємо, що втратили дуже багато часу, звернулися до професора пізно, коли синові виповнилося три роки та три місяці.
На момент звернення до Інституту син був, як у черепашці: не цікавився іншими дітьми, не залучався до гри, не було рольових ігор, було багато ехолалій, ходив у памперсі, коли хотів у туалет – ховався, від виду горщика – затискався і протестував. З’явилися всілякі стереотипії, наприклад, він міг довго дзвонити у дзвінок на дверях. Коли ми виходили чи заходили у квартиру, він обов’язково мав дзвонити у дзвінок, інакше влаштовував істерику. На подвір’ї міг довго ганятися за голубами, ми не могли його зупинити. Часто був блювотний рефлекс, не їв дрібні продукти, наприклад, ягоди, полуницю. І ще багато всього, всіх нюансів вже й не згадаєш.
Після першого етапу лікування у сина зміцнився вказівний жест, налагодився і став стабільним зоровий контакт, він став більше дивитися нам у вічі під час спілкування, став відповідати: так – ні, почав грати з іграшками, залучати до гри батьків. Перестав боятися горщика, але сам поки не просився. Почав грати у рольові ігри з іграшками, зникла ходьба на пальцях, налагодився сон.
10 березня 2022 р. ми мали піти на другий етап лікування, але війна, на жаль, внесла свої корективи. Я із сином поїхала до Польщі, був дуже складний переїзд (ті, хто пережив еміграцію у перші дні війни, мене зрозуміють). Це було жахливо, у поїзді з Дніпра до Львова ми їхали в купе – вісім чоловік. До туалету неможливо було потрапити, бо весь коридор був забитий людьми. Коли ми пересіли у Львові на поїзд до Польщі, яким мали проїхати лише 70 км, раптово поїзд зупинився у полі на Львівщині. Стояли ми там усю ніч до ранку. Як нам пояснили, це потрібно було для того, щоб розвантажити львівський вокзал, де не справлялися з таким величезним потоком людей. У результаті 70 км ми подолали за 16 годин.
Поляки нас зустріли прекрасно, ми жили у чудовій польській родині. Я дуже вдячна їм за те, що нас прийняли. Ми досі зв’язуємося з цією сім’єю і підтримуємо зв’язок. Але на нашому самопочутті ця поїздка далася взнаки дуже негативно, не пройшла вона безслідно і для Льови. Для нього це був величезний стрес, стався великий відкат, він постійно істерив, перестав говорити, знову повернувся памперс, почав впісюватися, ховався весь час від мене, коли хотів у туалет, поводився неадекватно при чужих людях. А потім він дуже захворів, тричі за 3 місяці перебування у Польщі ми приймали антибіотики.
Я працювала помічником лікаря і навіть подала документи на дозвіл на самостійну роботу в Польші. Але для мене цей переїзд теж був великим потрясінням: мене мучила мігрень, 1-2 рази на тиждень жахливий головний біль з блювотою, випаданням полів зору і тілесною аурою, від якої не допомагають ніякі ліки.
У червні ми вирішили повертатись, нам терміново треба було лікуватися. 3 червня ми повернулися до Дніпра, а 6 червня вже були на 2-му етапі лікування у професора. Після другого етапу все нормалізувалося, син почав говорити слова «за темою», він міг уже комунікувати, стався великий прорив у плані формування діалогів. Він почав будувати короткі речення, знову осмислено відповідати на запитання так – ні. Почав самостійно ходити в туалет, на горщик вдень, вночі ми ще одягали йому памперс (після третього етапу памперс зняли). Грав у рольові ігри, став спокійним, почав самостійно засипати, дуже виріс, з 104-го розміру одягу зараз носимо 116.
Я повернулася на свою роботу в Україні, але мігрень та «котелкові» болі не давали мені нормально працювати і жити. Я була дратівлива та апатична. Було вирішено, що на третій етап я беру відпустку і йду лікуватися разом із сином. Так і вчинили. Стала почуватися набагато краще, зникли хвилювання, тривоги, прийшло розуміння того, що синові стало краще, а отже – краще і мені.
Після 3-го етапу Лев став абсолютно самостійним у плані туалету, ходить на унітаз, з’явилися експресивні жести (рука біля рота від подиву), став грати різними іграшками, ігри стали цікавішими, з фантазією. Після 3-го етапу з’явилися прості пропозиції побутового рівня з 2-3 слів.
18 лютого 2023 року ми закінчили 4-ий етап (перший курс) лікування. Син почав будувати складніші пропозиції (наприклад: я не хочу на ліжко, я хочу грати), почав скаржитися: чоловік зробив йому зауваження, накричав на нього, «дав по попі», він прийшов до мене на кухню і каже: «Мамо, тато попу бив». Став хитрувати, почав маніпулювати нами, а ми цьому раді. Якщо мама не дозволяє – йде до тата чи бабусь, ті все йому дозволяють.
З ним уже можна домовитись, з ним цікаво, можна навіть поговорити. Він сам ініціює промову, любить увагу. Ми іноді робимо вигляд, що не розуміємо, про що він нам каже, щоб син грамотніше формулював свої пропозиції, і справді, він тоді починає розповідати більш докладно. Ще не вимовляє деякі звуки, але я думаю, що з часом все налагодиться.
Почалося образне мислення, фантазії, з’явилися свої бажання, які він озвучує: хочу грати у м’яч, хочу їсти, хочу цукерку. Почав виконувати прохання, наприклад: відкрий штори, увімкни світло, візьми чашку. Навчився кататися на самокаті, став розуміти небезпеку висоти, темряви. Почав сам одягатися та роздягатися. Тепер уже грати з машинками, як усі хлопчики – раніше просто перевертав машинку та довго крутив колесо на ній. Спить сам, не боїться, єдине – іноді ще ми будимо його вночі в туалет, якщо сам не прокидається.
Контактує з іншими дітьми, навіть із незнайомими. Якщо порівняти з тим, з чим ми прийшли на лікування, то це – дві різні дитини.
Я веду щоденник наших успіхів, записувала слова, які син говорив, але коли їх стало вже більше 80-ти, сенсу записувати більше немає, він почав розмовляти та говорити багато слів.
Професор правильно каже, що батькам завжди мало. Так і мені, як мамі, поки що мало досягнень. Ми продовжуватимемо лікування в Інституті, поки Льова не буде повністю здоровим. Бачу, що залишилося нам зовсім нічого. Впевнена, що у нас є всі шанси піти до загальноосвітньої школи та займатися на рівних з усіма дітьми. Льова зараз рахує до 20, знає літери.
Продовжуємо працювати над завданнями, що їх задає нам син, завтра точно буде краще, ніж сьогодні.
Дякую Професору та всій команді за допомогу.
З повагою, Анастасія Пономаренко, мама – педіатр – так мене знають в Інституті.