Вперше ми потрапили на лікування, коли доньці було 3 роки і 3 місяці з діагнозом аутизм. У сина моєї майстра манікюру теж такий діагноз. Але одного разу я прийшла до неї і побачила позитивні зміни в його поведінці, він гортав книгу, співав пісеньки. Коли я запитала, що так позитивно вплинуло на її сина, дівчина розповіла про лікування у професора Рахманова і порадила нам звернутися до нього. Я одразу ж зателефонувала, записалася та приїхала на консультацію. До цього ми безрезультатно возили дитину до фахівців по всій Україні. А коли у нас був локдаун у зв’язку з коронавірусною інфекцією, я не могла ні до кого зі спеціалістів звернутися. Інформації про професора Рахманова в інтернеті я, чомусь, не бачила.
На другий день лікування в Інституті Софія почала дивитися мені в очі, розглядати моє обличчя. Раніше біля неї, як то кажуть, із бубном танцювати треба було, щоб вона затримала погляд під час спілкування. За кілька днів вона підійшла до коханого дітьми Барсика – раніше тваринами взагалі не цікавилася. У мене з’явилася надія на те, що все налагодиться. Коли нам потрібно було на другий етап – розпочалася війна, ми поїхали. Але, незважаючи на небезпеку, вже кілька разів приїжджаємо до Дніпра, до професора Рахманова.
Після третього етапу донька стала повторювати слова та речення, багато говорити, співати пісеньки, грати іграшками – раніше їх не помічала. Любить воду, фонтани, плавала у нарукавниках та на колі.
Багато хто говорить, що поліпшення настає вдома, після лікування. Але в нас покращення з’являються одразу під час лікування. Ситуація у нашій родині зараз налагодилася. Насамперед, ми упорядкували режим сну, з яким у всіх нас були проблеми. Адже раніше Софія могла серед ночі прокинутися та плакати, всіх розбудити. Вона спала тільки на мені, і як тільки я намагалася перекласти її в ліжечко – миттєво прокидалась і плакала. І в той же час вона не сприймала мене як маму, я була для неї просто людиною. Не приховую того, що дуже тяжко переживала такий стан дитини. Я не належу до тих мам, які, незважаючи на такий стан дітей, йдуть далі по життю з упевненістю. Мене ця ситуація зламала, я навіть намагалася знайти втіху в алкоголі і таке було. Тільки після лікування у професора я зупинилася, взяла себе в руки і стала по-іншому, набагато оптимістичніше, ставитися до ситуації. Тим більше, після того, як побачила, що дитина одужує.
Зараз вона знаходиться в нашому світі, вийшла зі свого замкненого простору. Я рада, що без пігулок ми вийшли із цього стану. Я не хотіла ризикувати і давати доньці препарати, думала, навіть якщо так судилося, і в мене така особлива дитина, все одно не напихатиму її ліками.
У нашої бабусі, моєї мами, накопичувалася рідина в коліні, кілька разів її викачували. Після лікування вона сказала мені: «Слухай, я можу зігнути ноги!».
Нам нелегко добиратися з Кіпру до України. Летимо літаком з аеропорту Ларнаки до польського Катовіце, звідти – поїздом до Пшемисля, потім поїздом до Львова, далі вже поїздом до Дніпра. Але це варте того, щоб бачити, як дитині стає краще, як вона розквітає.
Дуже дякую професору Рахманову за все!