Ми з Харкова. Звернутися до професора Рахманова мені порадили друзі, які влітку 2021 успішно лікували у нього свою дочку від анорексії. Тато дівчинки сказав: «Професор творить чудеса! Зверніться до нього, і він вам допоможе». Сама б я не прийшла сюди, та я не знала раніше про Інститут. Я дуже боялася гіпнозу, це суперечить моїм релігійним переконанням. І тоді, увечері, я помолилася і попросила Бога: «Господи, якщо нам це не треба, то зроби, будь ласка, якусь перешкоду, щоб ми туди не потрапили. Якщо треба – допоможи нам».
Ми з батьком моєї доньки Поліни почали збиратися до Дніпра, щоб лікувати дівчинку у професора Рахманова. Планували приїхати після закінчення навчального року. Але потрапили до Дніпра раніше… 24 лютого мені зателефонував брат, сказав, що в центрі Харкова вже російські танки, місто окуповане. У всіх була паніка, ліфти в будинку не працювали, тож у квартиру я навіть не піднімалася, у чому вискочила з метро – у тому й сіла одразу до машини. Виїжджали ми під звуки канонади, що все посилювалися. Виїжджали, бо не хотіли жити за того режиму, який нам намагаються нав’язати.
Мої батьки залишилися у смт. Ківшарівка під Куп’янськом, і хоч місто вже звільнене, з ними досі немає зв’язку. У гостинному Дніпрі нам добре і спокійно, але я дуже хотіла б повернутися до своєї маленької квартири в Харкові. Сподіваюся, що вже скоро ми приїдемо до нашого спокійного, мирного міста.
Я сама медик, фельдшер – акушер, і головне для мене зараз – здоров’я доньи. У мене була психологічно важка вагітність, хоч і запланована. Фізично я почувалася добре для першої вагітності в мої 35 років, була під контролем лікарів, розташування плоду було вдалим. Я вела здоровий спосіб життя, займалася аквааеробікою, стежила за харчуванням, ні краплі вина тощо.
Але мені було дуже тяжко психологічно. Я нікому про це не говорила, ніхто не бачив моїх сліз, але я щодня плакала. Татовы Поліни був більш цікавий спорт, яким він захоплювався, аніж майбутня дитина. Я ж почувала себе непотрібною, життя ніби проходило повз. Це розумієш лише під час вагітності, коли припиняються зустрічі з людьми, зупиняється робота, і ти сидиш одна вдома.
Пологи пройшли добре, перша оцінка моєї донечки – 9 балів за шкалою Апгар, вона відразу закричала, відразу взяла груди, до 6 місяців була на грудному вигодовуванні. Потім донька сама відмовилася від грудей.
Я зберігала Поліну, до 3 років не робила щеплення, уважно ставилася до її розвитку. І хоча, начебто, все було нормально, з 4 місяців донька перестала спати ночами, сон був неспокійний, прокидалась і плакала, засинала лише у візку. До 7 місяців вона не повзала. Я домовилася про масаж для неї, але вона дуже злякалася лікаря і весь час плакала. Довелося відмовитись від його послуг. Після цього донька почала страшно боятися людей, одразу плакала, як тільки когось бачила. Ми з нею жили вдвох і вона була спокійною лише поряд зі мною. Досі переживаю, що Поліна маленькою кілька разів падала, ударялася головою об підлогу. Можливо, наслідки ударів спричинили порушення її здоров’я.
У 6 місяців ми почали прикорм, від грудей Поліна відмовилася та перестала набирати у вазі. Підгодовувала я доньку лише натуральними домашніми продуктами, козячим молоком, супчиками, м’ясом кролика.
Розмовляти та ходити Поліна почала у необхідний термін. Довго, до 2 років, я не могла забрати у неї соску. Довго донька ходила в памперсах, коли зняли памперс, я не могла привчити її до горщика, вона все одно не просилася до туалету, ходила до туалету прямо в кімнаті. Це тривало десь тиждень. Потім все-таки все нормалізувалося.
Десь з року я зрозуміла, що донька дуже вибіркова в їжі і вона нічого не хоче жувати. У 9 місяців вона намагалася гризти яблуко та більше таких спроб не було. Їй ніколи не хотілося спробувати щось із нових продуктів, раціон став обмеженим. У неї не було, як у дитини, такого бажання щось схопити, наприклад, булочку, і їсти. Їла тільки печиво Марія, неможливо було змусити її запити печиво чаєм. Я намагалася обманним шляхом насипати в сир, який вона погоджувалася з’їсти, полуницю чи вишню – вона відразу ж помічала і казала мені: “Викинь це!”.
Під час застуд донька не приймала ліки, одразу все випльовувала. Коли вона хворіла, треба було лише колоти уколи, антибіотики. Поліна дуже боялася уколів, ховалася за шафу, залазила під диван, кричала, плакала, доводилося її тримати. Ледве привчила її пити сиропи, вона погоджувалася на це тільки через те, щоб не терпіти біль від уколів. До 3 років донька хворіла менше, а після того, як пішла до дитячого садка – часто. Усі захворювання ми закінчували прийомом антибіотиків. Приблизно раз на півроку Поліна отримувала антибіотики. Думаю, це теж не пройшло безвісти для її організму.
Налагодити спілкування з ровесниками в садку їй було складно, очевидно, від того, що донька прийшла в групу пізніше, ніж інші дітки, які вже рік займалися там разом, і у всіх дівчаток вже були подружки, а Поліна була одна.
Деякий період була жадібність, не хотіла ділитися з дітьми іграшками. Були нічні розмови уві сні, кошмарні сни, прокидалась і казала: «Мамо, я хочу спати з тобою».
Поки була маленька — чітко вимовляла звук “р”, а потім раптом перестала. Займалися з логопедом, вчилися знову вимовляти цей звук. Також вона не вимовляла половину шиплячих звуків, логопед ставила їй правильну мову.
Маленькою вона боялася звуків пилососа та блендера, але коли підросла, спала навіть під звуки сусідського перфоратора.
Коли Поліні було трохи більше трьох років, ми поїхали відпочивати до Кирилівки. Там у неї раптом сталися напади істерики. Вона не хотіла йти з пляжу, не хотіла віддавати м’ячик дівчинці, з якою грала. Мені було дуже соромно, довелося буквально тягнути з пляжу дочку, яка кричала і плакала. Подібні випадки почастішали, ми звернулися до психіатра, яка припустила у Поліни аутичні риси і порадила позайматися з психологом. Я трохи заспокоїлася, коли психолог сказала, що за інтелектом дівчинки не скажеш, що вона аутист.
У 6 років донька пішла до школи. На той час вона вже вміла читати та писати, до школи готувалися на додаткових заняттях. Але Поліна не любила читати, і не любила, щоб їй читали. Їй подобалося співати та дивитися мультики. Вчитися Поліна не любить, на уроках сидить у своїх фантазіях, і звичайно ж, як і більшість дітей, гаджетозалежна.
Донька ніколи нічого не гризла, генетично у Поліни немає половини зубів, їй доведеться ставити імплантати. Про це ми дізналися лише тепер, коли пішли до ортопеда. У мене теж немає кількох зубів, мабуть, цю патологію дочка успадкувала від мене.
Останнім часом Поліну дратували запахи їжі. Ми їли лише тоді, коли її не було на кухні. Якщо вона заходила і чула запах продуктів, їжі, одразу ж говорила: “Прибери це!”. Від будь-якої їжі у неї розвивався сильний блювотний рефлекс. Я намагалася аргументувати, казала: «А якщо ми підемо в кафе з друзями? Що ти там будеш робити?”. До речі, коли зустрічалися у кафе зі знайомими, то Поліна сиділа у планшеті, нічого не їла, ні морозиво, ні тортик – нічого її не приваблювало.
Також Поліна не могла їсти десь: у гостях, на природі, на прогулянці, лише вдома. Якщо її чимось пригощали, наприклад, мандаринкою чи цукеркою, вона завжди говорила: «Дякую, я таке не їм».
У неї були деякі ритуали: воду вона пила з однієї чашки, молоко – з іншої, і так само їла з різних тарілок різну їжу, у кожну поїздку ми возили з собою гору посуду. Донька їла тільки зі свого посуду, тільки їжу, подрібнену на блендері. Коли ми намагалися відучити її від блендованої їжі, вона ховалася під ковдру і казала, що не хоче їсти.
Ми закінчили перший етап лікування у професора Рахманова. Як же я літала від щастя, коли Поліна через кілька днів після початку лікування сказала: «Мамо, хочу суп». Щоправда, з’їла буквально дві ложки, але з’їла! Вперше на моїх очах почала краще жувати. Професор пригостив дочку яблуком, вона його гризла. Також надкусила цукерку, якою пригостив професор. Вдома потихеньку починає жувати.
За те, щоб вона просто лизнула полуницю, довелося нещодавно купувати їй Kinder. Донька любить потихеньку розсмоктувати «кіндери».
Після лікування вона почала швидше засинати, краще спати. Пройшли болі в руках та ногах. Лікарі не знаходили жодних патологій, ми були і в ортопеда, і у кардіолога, робили УЗД суглобів – всі результати позитивні, але руки та ноги у Поліни дуже хворіли. Зараз ці болі пройшли.
Обов’язково приїдемо на наступний етап лікування. Сподіваюся і вірю, що все налагодиться за допомогою професора.
Лук’янець Оксана, м. Харків, Україна