Ми потрапили до професора Рахманова, коли Максу було 2.8 років. Були всі ознаки РАС і ЗПМР: він нічого не говорив, нічим і ніким не цікавився, не грав іграшками, не було вказівного жесту, не розумів зверненої мови, приїхали ми в памперсі. Поводився неадекватно, якщо на прогулянці щось було не так, як він хоче, падав на землю, в багнюку, калюжі, сніг – йому було все одно. І роздягти і одягнути було проблемою, спалахи гніву, від яких він довго заспокоювався, кидав стільці, бив чи кусав нас. Такими ми приїхали вперше з вірою та надією, що буде хоч трохи краще.
Під час лікування з’явився вказівний жест, почав розуміти звернену мову, став спокійнішим і ми зрозуміли, що приїхали не дарма. З кожним приїздом на лікування Макс потроху змінювався, покращувалася поведінка і розуміння. На четвертому етапі, нарешті, з’явилася мова. На той момент він уже став цікавитися дітьми, спокійно гуляв на вулиці, з ним можна було про щось домовитися. Ми нарешті вилізли з памперсів. Він став самостійно грати іграшками, йому стали цікаві книги.
Місяць тому ми пройшли шостий етап лікування. Максим чудово розмовляє, із задоволенням ходить у садок та на заняття, грає з дітьми, з ним усе можна обговорити та домовитися, ставить багато запитань, дуже любить, коли йому читають та з’ясовує усі незнайомі слова у книзі. Будує плани на майбутнє, робить висновки, фантазує. Нарешті ми стали звичайною та щасливою родиною!
Велике дякую ПРОФЕСОРУ і всьому колективу НДІ!