Вдруге за час війни в Україні небезпечну дорогу тисячами кілометрів з Азербайджану в Україну долає родина Теймурових, щоб продовжити лікування свого сина Сулеймана.
– Зрозуміло, каже мама Наргіз, – що добиратися з Азербайджану до України було непросто, далеко, складно. Я вже залишала тут відгук про те, як ми їхали у липні. На цей раз ми добиралися дві доби, три повні дні. З Баку – до Стамбула, зі Стамбула – до Кишинева, потім – Вінниця та Дніпро. Багато хто називає наш вчинок героїчним, але перш за все для нас зараз – врятувати та вилікувати сина, тому подолали цей важкий шлях у такий непростий час. Мій тато був проти поїздки… Говорив мені: «Я розумію, що ти зібралася їхати заради дитини, але ти теж моя дитина, і я не відпускаю тебе, це дуже небезпечно». Це був перший раз у житті, коли я не послухала тата.
Так, у Дніпрі звучать сирени, але загалом усе спокійно. І для мене, як для мами, зараз головна мета – робити все, що каже професор, на шляху зцілення.
У перші дні після приїзду Сулейман вередував з дороги, потім поводився спокійно. Для нас Інститут – рідне місце.
Нам діагностували то аутизм, то РАС, хоча генетичний аналіз нічого не показав, і тільки у професора я повірила, що наша дитина здорова. З першого по четвертий етап лікування ми досягли багато чого. Діагноз – РАС, ЗПР. Почали лікування, коли Сулейману було 3,9 років, зараз йому – 4,9. За цей рік ми повністю позбулися памперсів, дитина ходить у туалет, повністю відновився зоровий контакт, Сулейман почав чути своє ім’я. Після третього етапу в нього побільшало емоцій – страх, радість, невдоволення, почав хитрувати. Особливо те, що йому потрібне, він чудово розуміє. Ми повністю відмовилися від коляски, раніше з ночі до ранку треба було його катати, інакше – не засинав. Це була трагедія для всієї нашої родини.
Сулейман сам став їсти, пити сік із трубочки, любить апельсини, помідори, навчився стрибати, став впевненішим, спокійно піднімається сходами. З’явилися склади, наша логопед у Баку дуже рада, вона сказала влітку: «Якщо є можливість, везіть сина в Україну до професора».
Після початку застосування методики ДВЗА на третьому етапі Сулейман ніби прокинувся, у нього виник інтерес до музики, він танцює, ловить ритм.
Коли ходимо по колу, методіка ДВЗА, він розуміє, вивчив маршрут, розуміє, що ми говоримо, наприклад: «Переходимо на червоний колір», потроху впізнає кольори. Спокійно ходив із іншими батьками та іншими дітьми. Все йде у нас за планом, дуже багато дрібниць змінилося на краще, в основному чекаємо на мовлення. Сподіваємося, процес автоматично запуститься.
Зараз я почала спокійніше дивитися на світ. Розумію, що треба ще більше працювати. У нас за щоденником – 61% покращень. Я, як мати, не могла самостійно досягти таких результатів.
У мене раніше УЗД показувало гемангіому в печінці, спочатку 16 мм, потім – 23 мм, та ожиріння печінки. Після другого етапу лікування я зробила повторне УЗД, переживала, що гемангіома побільшала, але мені сказали, що все ідеально – ні гемангіоми, ні ожиріння. Коли хворі в Інституті почали розповідати про результати своїх УЗД, де зникали раніше поставлені діагнози, мене осяяло, що і моя гемангіома зникла завдяки лікуванню у професора.
Ми всі в сім’ї стали витривалішими. У чоловіка були протрузії у хребті, після лікування – все нормально. Професор за три дні вилікував запалений палець нашої бабусі. Тепер вона вже й забула, що мала таку проблему. Сподіваємось на чудове зцілення нашого сина. Дай боже, що четвертий етап нам допоможе ще більше.
Хочу сказати тим, хто не наважується зараз приїхати з-за війни: не варто пропускати етапи лікування, адже кожен етап – це користь для наших дітей, це їхнє майбутнє.