Почали лікування, коли Кирилу було два з половиною роки. З початку війни ми знаходились у Дніпрі, як тимчасово переміщені. Довелося змінити кілька орендованих квартир. Для Кирила такі переміщення були нелегкими, він не встигав звикнути до одного житла, як ми вже знову через 2-3 тижні переїжджали.
На початку вересня чоловік наполіг, щоб ми з дитиною поїхали за кордон. І я за кермом, з дитиною та двома котами поїхала до Польщі. Зворотний шлях ми з чоловіком обдумували одразу, бо знали, що нам треба лікувати сина. Внаслідок цих нескінченних переїздів у Кирила порушився сон, погіршилася поведінка, він почав битися, бити мене.
На новому місці, у Польщі, відмовився ходити пішки, пересувався лише у мене на руках. Ночами не те, що кричав — репетував, чути було на весь будинок, катався по підлозі, не реагував на мене. Зрештою, мешканці будинку, наші сусіди, подумали, що я знущаюся з дитини і викликали поліцію. Поліцейські приїхали, почали перевіряти, в яких умовах живе дитина і чому вона весь час плаче. Довелося пред’явити діагноз на папері, другий поліцейський перевів на польську, тоді дівчина – поліцейська обняла мене і заплакала.
Тож їхати чи не їхати в Україну, на лікування до професора — у мене сумнівів не було. Я розуміла, що гіршого, ніж було на той момент, не буде. Мене не так лякала війна, як стан здоров’я сина. Чоловік зустрів нас у Львові, де ми переночували та поїхали до Дніпра. Мама теж приїхала до нас у Дніпро із Харкова. Назад будемо їхати до Польщі разом із мамою.
З перших днів лікування Кирило почав спокійно спати. Щодня з’являються нові досягнення в побуті, наприклад, миє за собою посуд, сам одягається і роздягається, легко навчається, з’явився вказівний жест, махає «Привіт» та «Пока». Тепер робитимемо все для ще більшого покращення вдома та обов’язково приїдемо на наступний етап лікування.