За медичною допомогою до Інституту нам порекомендували звернутися друзі з Києва, які лікували тут своїх хлопчиків – близнюків. Нашому Тимофію – 4 роки, у нього діагноз ЗПР. Лізі – 8 років, у дівчинки невроз, як наслідки переляку у 6 років – енурез.
Ми стали помічати, що вона боїться ходити по дому, соромиться спілкуватися з дітьми, як тільки засинала – одразу вписувалася, де б не була, вдома чи в гостях. Як виявилося згодом – вона злякалася маленького чорного песика, якого одного разу побачила на вулиці і який голосно гавкав.
Через кілька днів лікування у Лізи пішов енурез, налагодилася комунікабельність, вона перестала соромитися спілкуватися з дітьми, зараз швидко знайомитись із ровесниками, набрала необхідну вагу, почала менше хворіти – раніше постійно хворіла, рятували лише антибіотики.
Тимофій у 2 роки і 3 місяці не реагував на оточуючих, не відгукувався на своє ім’я, жив у своєму світі, постійно закривав руками вуха, перевертався перед засипанням. Наш хлопчик увесь час знаходився або в колясці, або на руках, інакше починав плакати, не реагував, якщо хтось заходив у кімнату, не впізнавав мене, будь-яка тітка могла бути йому мамою, міг піти за будь-якою людиною.
Одразу після консультації перестав зачиняти вуха. З третього дня лікування він почав бачити світ, все помічати, перестав безладно бігти кудись – став дізнаватися і розрізняти родичів.
Після 1 етапу Тимофій став розуміти звернену мову, перестав боятися гуляти на дитячих майданчиках, перестав боятися дітей, став грати в м’ячик. Налагодилася дрібна і велика моторика, вивчив алфавіт, кольори, цифри, рахує до десяти, почав говорити, співає пісні, які йому подобаються. Дуже любить ліпити фігурки із тіста.
Ходили в басейн у Харкові, почав плавати, дуже йому подобається плавати та пірнати. Сам себе обслуговує, я більше не перетираю йому їжу на блендері, повністю пішли від памперсів. З’явилася уява, вже навіть почав по-дитячому хитрувати, я часто «трапляюся» на його хитрощі. У 5 років на свій День народження нарешті задув свічку.
Дивиться у вічі, у нас налагодився чіткий зоровий контакт. Грають із сестрою, роблять «їжачок» та масаж, як в Інституті. Став спати окремо, в кімнаті із сестрою, бере її за руку і йде спати.
Зустрічає з роботи нас із чоловіком, що раніше не помічав, коли приходили ввечері додому, йому було все одно. Тепер біжить, зустрічає і дивиться у сумку – що я купила.
У мене раніше часто була підвищена температура, виразка шлунка, після лікування болю пішли. Температура піднімалася до 38,8 та вище. Так як я лікар, то ніби шевець без чобіт, лікування все відкладала, поки не запустила хвороби. Просто викликала медсестру на будинок, ставили крапельницю, пила знеболювальне – і на роботу… Не могла їсти смажене, гостре, наприклад, улюблений шашлик – одразу починав хворіти на шлунок. Після лікування виразка пройшла. Були сильні запаморочення після других пологів, я не могла ходити з коляскою – все це та багато інших проблем я написала у скаргах, коли приїхала на лікування.
Хворіли суглоби – зараз забула, що це таке, перестала реагувати на погоду, більше не турбує хронічний тонзиліт, зникли моторошні запаморочення, які з’явилися після народження Тимура. Я почала менше хворіти, захотілося жити, зробила манікюр, адже, якщо з дітьми все добре – сама оживаєш… Усі скарги пішли, я навіть не помітила як! Чи не диво?!
У березні ми мали намір їхати на черговий етап лікування. Але війна перекреслила всі наші плани.
На відстані 1 км від нашого міста було село Яківлівка. Перебувало… 4 березня о 21:45 над нашим будинком у бік Яківлівки пролетів винищувач. Назавжди запам’ятала цей жахливий звук, скрип… Ми навіть не встигли ні до підвалу сховатись, ні зрозуміти, що відбувається. За кілька хвилин почули жахливі вибухи та побачили заграву осторонь села. Яківлівки більше немає, село повністю знищено.
Рано-вранці ми зібрали найцінніші речі і з дітьми та батьками виїхали у бік Західної України. У чоловіка друг на Вінниччині, він нас дав притулок. А наступного дня неподалік підірвали військову базу. Ми вирішили їхати далі. Ночували у Хмельницькому у церкві, відчули себе так би мовити, що опустилися на землю.
Потім поїхали до Польщі. На вокзалі у Кракові познайомилися з українкою, яка вже 10 років мешкає у Польщі. Вона нам порадила населений пункт неподалік Кракова. Там ми й оселились. У господарів – триповерховий будинок, нам вони виділили перший поверх. Комунальні послуги оплачують господарі за рахунок коштів, що їх виділяє держава за поселення українських біженців. Харчування – за наш рахунок, нам виплатили по 300 злотих, поки це було одноразово. Відразу після приїзду я почала шукати роботу. За освітою я – стоматолог, хочу підтвердити свою спеціальність, зібрала та подала документи на підтвердження спеціальності. Поки що мене взяли асистентом у стоматологічну клініку. Помічник там робить все: і допомагає лікареві, і миє підлогу. Ліза дуже здивувалась, коли прийшла ввечері до мене на роботу і застала мене за цим заняттям. На її вигук: “Мамо, чому ти миєш підлогу, ти ж лікар!” я їй відповіла: «Ось тепер ти знатимеш, як нелегко дістаються гроші».
Якщо ти раніше був гідною людиною і займав певну сходинку у суспільстві, то дуже непросто прийняти такі зміни у житті.
Ліза – третьокласниця, у польській школі її спочатку записали до другого класу, потім побачили її успіхи в навчанні і за кілька днів перевели до третього. Сказали, що рівень підготовки у неї вищий, ніж у однокласників. Це не дивно, адже донька багато займалася із репетиторами додатково.
Але весь цей час, крім переживань про те, як ми влаштуємося в Польщі, мене хвилювало одне дуже важливе питання: як мені продовжити лікування Тимофія у професора Рахманова?
У Польщі ми пішли на консультацію до місцевого невропатолога. Я була шокована після цієї консультації. Лікар сказала мені: «Мати таку дитину – це хрест на житті матері. Якщо Вам хтось колись скаже, що це можна вилікувати, можете плюнути йому в обличчя. Якщо Ваш син буде хоч трохи соціалізований – радійте». Як могла лікар, жінка, сказати мені, матері, у вічі, такі моторошні слова.
Я вийшла з думками, що більше до цього лікаря не повернуся і мені треба терміново везти Тимофія до Дніпра до професора.
Родичі були проти такого рішення, адже подорож могла закінчитися трагічно. Я розуміла, що їхати буду під виття сирен, розуміла небезпеку потрапити під обстріл. Але бажання продовжувати лікування сина було сильнішим за цей страх, і в нас не було часу пропускати лікування.
Ми трохи підкопили грошей і разом із батьками 2 червня, о 3 годині ночі, таки виїхали до України.
Керівництво стоматологічної клініки, де я працюю, відпустили мене на три тижні. Я не знаю, як вони оформлять це, чи відпустку, чи власним коштом. Робочий день у Польщі – восьмигодинний, відпрошуватися з роботи, як у нас, там не заведено. Але вони дуже віруючі люди і не могли не відпустити, щоб я лікувала дитину.
Коли ми тільки приїхали до Польщі, ціна бензину А-95 була шість злотих, коли виїжджали в Україну 2 червня, бензин коштував уже 7, 89 злотих. За 40 км до польсько-українського кордону, виявляється, вже немає заправок. Ми ледве дотягли до митного поста, перетнули кордон, і тут на нас чекав ще один «сюрприз» – ми побачили порожні заправки.
Було дуже страшно від ймовірності залишитися ночувати десь на узбіччі траси з порожнім баком. Ми молилися, щоб по дорозі нам траплялися заправки, і по дорозі заїжджали на ті заправні станції, де бензин дорожчий, але, натомість, менша черга, машин десять, не більше. Тільки Бог допомагав нам все-таки заправлятися.
О 19:30 ми були у Кропивницькому. Приїхати до Дніпра до початку комендантської години ми б не встигли, тож зняли квартиру та ночували у Кропивницькому.
Вранці – відразу до професора, заїхали на лікування, так би мовити з корабля на бал. Потім я відвезла батьків до Мерефи, наш дім, дякувати Богу, поки стоїть у цілості та безпеці. Тато і мама до кінця нашого лікування будуть вдома, потім ми всі поки що повернемося до Польщі. Я хочу, щоб мої діти були у безпеці. Поляки гостинно та тепло приймають українців, дякую їм величезне за увагу та турботу. Вони дуже налякані ситуацією та бояться, щоб війна не дійшла до них. Тому роблять все, щоб допомогти нам швидше зупинити війну.
Коли ми зайшли на подвір’я Інституту, Тимоша одразу дуже зрадів, побіг до фонтану, до звірят у зоопарк.
Скучили за колективом Інституту, всіх побачили, всіх обійняли. Начебто й не було того кошмару, який довелося пережити. Тут дуже спокійно та комфортно.
За ці кілька днів Тимофій почав слухати мене більше, звертати увагу на те, що я кажу, більше розуміти, що я від нього хочу. Додалося свідомість, став більш уважним і розважливим.
Може сам піти поїсти, якщо захоче. Додали до раціону різноманітну їжу, наприклад, шоколад та Chupa – Chups. Знаю, що це шкідливо для дітей, але він хоча б він починає їсти те, що їдять усі діти.
Почав багато допомагати мені на кухні: ріже овочі, хліб, ковбасу, заважає салати, дуже подобається готувати їсти.
Більше уваги звертає на дітей на майданчику, намагається покликати їх. познайомитись. Сам чистить зуби, намагається сам одягатись, на майданчику грати у футбол.
Будує логічний ланцюжок своїх дій. Сам, без підказки, махає людям «Привіт» та «Поки що». Почав ходити за ручку – раніше неконтрольовано біг кудись – то став уважнішим, почав повторювати слова, імітувати сценки з мультфільму.
Поліпшився сон, до речі, щоразу після лікування у Тимофія сон просто ідеальний – він лягає і одразу засинає.
Ми прибрали всі телефони з поля зору сина, без телефону він набагато спокійніший. З’явилися улюблені іграшки, одяг, тепер одягається і дивиться на себе в дзеркало, що раніше не помічав себе, не цікавився собою. Почав писати літери російською, українською, польською мовами.
Нам дуже пощастило, що доля звела нас із професором, з такою доброю і уважною людиною. Його доброта наповнює всю територію Інституту, лише людина із добрим серцем може лікувати дітей.
Наші родичі, бабуся, дуже раді, що нам вдалося приїхати на лікування.
У нас у родині всі дуже поважають та люблять професора!
Дякую велике за все!