Лікування аутизму (3 етап)

мама Ганна, Миколаїв, Україна

Мене звуть Ганна, я мама Данила, 7 років, діагноз – аутизм. Ми – з Миколаєва, але в Інституті нас жартома називають італійцями, бо зараз тимчасово проживаємо в Італії. Розуміючи всю небезпеку, ми з мамою все-таки приїхали до Дніпра, щоб продовжити лікування Данила.

Дитина народилася в Італії, розвивався нормально, сів і пішов згідно віку, на восьмому місяці вже почав говорити, агукати, але після щеплення у сина розвинувся алергічний дерматит і водянка. Він плакав, не спав ночами, ми довго лікувалися. Коли Данилові було трохи більше року, ми з ним впали зі сходів, я оступилася, він впав і сильно вдарився головою об сходинки, розсік брову. Я звинувачую себе, що була така необережна, але це вийшло раптово. Може, ця травма теж зробила свій внесок у порушення здоров’я сина.

У 2,5 років Данило пішов у приватний дитячий садок в Італії. Це для нього, як виявилося, стало стресом, він почав битися чолом об будь-що, була сильна самоагресія, не розмовляв, практично перестав спати, весь час плакав. Останньою точкою стала пандемія, коли ми просиділи вдома 40 днів, нікуди не виходячи, і мало не збожеволіли. З того періоду мій син бив себе вдень і вночі, не спав, нестримно сміявся, коли з ним грали, не відгукувався на ім’я, став вибірковим у їжі, не хотів їсти овочі та фрукти, навіть від улюблених бананів відмовився, викручувався і вигинався весь час.

Мені довелося залишити роботу, забрати Данила з дитячого садка. Я не спала ночами, дуже втомлювалася. У 3 роки син пішов у державний дитячий садок, стало ще гірше, він закривав пальцями вуха і бився головою об підлогу, вихователі підкладали подушку йому під голову. Як допомогти Данилові – не знав ніхто. Потім мені почали дзвонити з дитсадка і говорити: «Заберіть дитину, він б’ється і весь час плаче». Пішли ми і з цієї дитячої установи.

Я привезла дитину до України, до Миколаєва. Нам поставили діагноз аутизм, встановили інвалідність. Куди я тільки не зверталася, в надії врятувати сина… Ми записалися у кілька розвиваючих центрів, до психіатрів, логопедів, пройшли процедуру мікрополіризації, томатіс, біоакустичну корекцію, сину призначали заспокійливі краплі, багато ліків — нічого не допомагало. В одному з Центрів на нього навіть одягали жилетку з піском, щоб обмежити неконтрольований рух, на ноги чіпляли обтяжувачі.

Невропатолог сказав нам, що у Данила зрушені шийні хребці. Але масажі він не міг переносити, його не можна було втримати. Данило поводився непередбачено, наприклад, він гриз камені у дворі, вибираючи їх у квіткових клумбах. Стискав зубами каміння з такою силою, що поламав собі всі зуби, в 3 роки йому довелося виривати вісім зубів, тому що вони всі були інфіковані, каміння в’їлося прямо в ясна і зуби. Знову були прояви алергічного дерматиту, моя мама думає, що це через те, що, коли ми гостювали в селі у родичів, син скуштував домашнє молоко і їв багато натурального меду.

Мені потрібно було терміново поїхати до Італії, і Данило залишився на якийсь час з моїми батьками. Син майже цілодобово не спав і в моєї мами луснула очна судина від недосипання, синець був на пів обличчя. Вона не відходила від Данила ні вдень, ні вночі, дуже схудла, виглядала стомленою.
Потім одного чудового дня, по дорозі до логопеда, мама зустріла дівчину, яка розповіла про Інститут. Тут вона успішно лікувала дитину, хвалила дуже методику професора Рахманова, її син заговорив після лікування.
На той час я вже повернулася до Миколаєва, і ми з мамою, не довго думаючи, зателефонували до Інституту, записалися і одразу приїхали. Це було 18 лютого 2022 року.

Поліпшення почалися одразу. У Данила нормалізувався сон, підвищився апетит, він почав регулярно ходити в туалет, почав говорити: «Мама, тато, баба, діда» та інші слова. Перший етап лікування ми пройшли трохи з прискоренням, тому що в Інституті нас спіткала звістка про початок війни. Із собою у нас були лише українські паспорти, закордонні паспорти залишились у Миколаєві, брат переслав їх у Дніпро поштою. Вони з татом евакуювались до Одеської області, до міста Білгород-Дністровський, а ми з мамою та Данилом – до Італії, бо до Миколаєва не змогли більше повернутися. Евакуаційним поїздом доїхали до Львова, їхали довго, без світла, Данило плакав, але терпляче все витримав. Ніч переночували в центрі для біженців, з волонтерами дісталися Польщі, переночували в церкві, потім папа Данила забрав нас машиною до Італії.

На свій страх та ризик ми у липні 2022 року приїхали до України, до Дніпра, на другий етап лікування. Дякувати Богу, у дорозі все пройшло добре, і в місті все було нормально, тихо. В Інституті – красиво та затишно.

Щоправда, залишився осад від спілкування із випадковими попутниками. І в поїзді, і в Києві в автобусі мало не дійшло до великого скандалу, чого мені тільки не говорили… Найприкріше, що це були жінки. І молоді дівчата, майбутні мами, і літні пенсіонерки. При всіх, голосно, вони висловлювали свою думку з приводу того, що я «ніяка мама», «не виховую свою дитину», «від нього голова болить», всю дорогу робили зауваження і казали, щоб ми пересели. Ось за таку поведінку співвітчизників соромно і прикро до сліз.

В Італії не звертають уваги на неоднозначну поведінку особливих дітей, можуть, навпаки, підійти та обійняти, погладити, заспокоїти. У нашому українському суспільстві, на жаль, ще треба розвивати гуманізм і толерантність щодо таких дітей. Упевнена, що мене підтримають усі мами.

Після 2 етапу у Данила з’явився вказівний жест, з перших днів він перестав моргати і крутити очима, почав впізнавати близьких, махати рукою, раніше він нас не помічав, не чув. Став товариський, наслідує оточуючих, перестав закривати вуха пальцями і битися головою, викручувати і розтягувати пальці, знає, де ніс, рот, вуха тощо налагодився сон, почав називати мене «мама». Помітила, що він почав розуміти, озирається, коли я його покликаю, і робить те, що я прошу, пішла агресія. Перестав тікати на вулиці, йде поряд, менше залежить від телефону. Йому подобається грати в м’яч, навчився їздити на самокаті та велосипеді, почав писати, добре тримає ручку. У харчуванні додалося, наприклад, м’ясо, котлети, риба, макарони з сиром, гречка, любить овочі, помідори. Допомагає мені і бабусі на кухні, такий собі Кухар, любить різати овочі і їсти їх, ріже акуратно, як у ресторані, допомагає готувати Олів’є. Найголовніше – почав активніше вимовляти звуки.

Я приємно вражена такими позитивними результатами. У мене зараз спокійний стан, раніше я була дуже нервова, недосипала, ходила як зомбі.

В Італії я хотіла оформити сина на заняття до логопеда, але нас не взяли. Сказали, якби він одну-дві букви не вимовляв, то з ним займалися б, а «з нуля» ніхто в Італії не працює.

Нині ми приїхали на третій етап лікування. Приїхали, тому що бачимо покращення після попереднього лікування. Сподіваємось на ще більші результати. Італійським родичам ми з мамою сказали, що їдемо до Польщі, інакше вони б нас не зрозуміли і не відпустили. Дуже хочемо побачитися з українськими рідними, плануємо з Дніпра, хоч на тиждень, поїхати до Миколаєва, потім, поки що, повернемось до Італії.

– Ми в Інституті не тільки лікуємося, а й відпочиваємо, – додає бабуся Данила, Валентина Олександрівна, – відпочиваємо від жорстокої реальності, від жахливих подій навколо… перш ніж потрапити сюди ми пройшли багато, крім медицини – і «бабок», і знахарів, і вичитували молитвами, зверталися до церкви – хапалися за будь-яку соломинку.

На момент початку лікування у мене були сильні головні болі, тому що голова була заповнена різними тривожними думками… Хворіла права нога, німіла ліва нога, на все була алергія, постійна набряклість обличчя, зайва вага.

Після другого етапу я схудла на 7 кг, причому апетит не пропадав, я їла так, як і раніше, але не повнішала. Біль пройшов повністю, також зник біль у спині.

У мене було 25 скарг. Зараз назвати нічого не можу, хіба що лише кілька, і те – з припискою «іноді». На цей раз навіть не знаю, на що поскаржитися, назвала 2 – 3 скарги, але це була просто втома після тривалого переїзду та довгої дороги. Читаю книгу професора «Мудрі думки», знаходжу там істини, якими треба жити.

В Італії нещодавно мені наснився сон: професор у своєму блакитному медичному костюмі веде за руку нашого Данила, одягненого в теплу куртку. Вранці я сказала Ані, що це, швидше за все, віщий сон, треба збиратися і негайно везти дитину на лікування до Дніпра. І ось ми в Інституті. Я дуже рада, що моєму онукові тут допоможуть, у добрий час…